Олександр Іващук. Місто Собачих Снів

Місто Собачих Снів

Завантажити книгу “Олександр Іващук – Місто Собачих Снів”

ОЛЕКСАНДР ІВАЩУК

МІСТО СОБАЧИХ СНІВ

ПЕРЕДМОВА

Насамперед я звертаюсь до літературознавців, філологів та критиків – твір написаний мовою сучасності і не потребує літературного редагування. Іван Якович Франко, Вільям Шекспір і багато інших видатних Письменників теж писали свої творіння мовою сучасності і ніхто ніколи не думав дорікнути їм за це. Тож, будь-ласка, не паскудьте і не осуджуйте цей роман. Роботи по очищенню мови вистачає і без цієї книги.

Твір написаний на напівреальних фактах і подіях. Якщо впізнаєте себе у персонажах роману, замисліться – ви Бетмен?

Всі імена змінено.

Нецензурна лексика вжита за необхідністю. До речі, її не так вже й багато. Прочитавши, подумайте, чи могли ці люди розмовляти мовою пушкінських аристократів.

Я щиро вірю, що ця книга допоможе Вам щось зрозуміти.

Ібо вона написана для Вас.

Respect,

Саша Іващук

Дякую Богу, рідним і близьким, творчому науковому керівнику Олександру Морушку, який був ідейним натхненником цієї книги, світлому сонцю, синьому небу, хорошій музиці і чорній інтуїції

Світлій пам’яті
Іващука Сергія Омеляновича
присвячується

ЧАСТИНА ПЕРША

„Буря розпочалась!” –
Злодій на дорозі
Попередив мене

Еса Бусон, 1716-1784

У кожного свої цінності. Мета – індивідуальна. Засоби досягнення – за здібностями та сумлінням.
Нікому не потрібне вчення про Справжню Ціль. Його не вислухають, вважаючи власну думку єдиною вірною і непреложною Істиною в цілому світі.
Тільки от іноді буває дуже боляче усвідомлювати як багато часу ми провели у пошуках неіснуючих примарних вогнів, які так довго вважали абсолютним Щастям…
Іноді.

РОЗДІЛ 1

Дорога була далекою, але сон вперто не приходив. Спочатку йому заважали галасливі зграйки збуджених явно не нарзаном молодиків, що вештались по вагону в пошуках пригод. Потім – ненав’язливий сервіс обслуги купе-ресторану у вигляді жіночки з візочком, повним продуктів сумнівної якості за космічними цінами. Її візочок торохкотів, неначе профілактичний засіб проти хронічної гикавки. До того ж тепловоз щоп’ятьхвилин вибухав ревом дикого доісторичного звіра. Мабуть, напідпитку, приколювалися машиністи.
Близько опівночі, коли звуки останнього гуманітарного рейсу почали блаженно стихати, а машиністи в свою чергу повністю перемістилися у недосяжний для пересічної свідомості вимір гральних карт, десь за стінкою, у сусідньому плацкарті, почалась розмова про погоду, ціни, політику – одним словом про найневідкладніші справи. Клята розмова велась пошепки, але (тому?) кожне слово метрономом відлунювалось у вухах зовсім не умиротворенного Бориса. Зрозумівши, що наразі заснути не вдасться, він приречено зітхнув і почав заглиблюватись в себе.
Так, нарешті я вирвався зі своєї клятої периферії і їду в Місто! – внутрішній голос хотів видаватися оптимістичним, та прозвучав якось вже аж задуже обережно. Хлопець послав його до дідька. Почало нудити.
І тут Борису зненацька здалося, що колеса поїзду, можливо від нудьги, вступили з ним у балачку.
– Привіт, привіт! Привіт, привіт! – настукали колеса.
Проте парубок проігнорував дружнє звертання. Голова розколювалась від думок і клятого невизначення. Очікування Великого і Такогоблизького Чогось занадто давило на втомлену психіку. Занадто навіть для витриманого і холоднокровного Бориса. А тут ще й колеса не вгавали!
– Куди, куди? Куди, куди? – весело перепитали вони.
– Куди треба, туди і їду, – подумки буркнув Борис, і згодом додав: – Зовсім з глузду зійдеш у цьому поїзді.
– Чого ти ждеш, чого ти ждеш? – не вгавали колеса.
– Чого-чого – манни небесної! Принаймні, у Місті в мене буде шанс, а вдома – трясовина! Пора починати здійснювати свою мрію.
– Яку, яку? Яку, яку? – продовжували піддражнювати колеса.
– А щоб вас! – чортихнувся подумки Борис, і тут же додав: – Хочу мати стільки грошей, щоб ніколи не замислюватись над питанням, чим же мені завтра поснідати. – Хвилю подумав і додав: – Та й над рештою теж. Ну, може, чимось батькам допомогти… Чим зможу. Головне стати і почуватись людиною!..
– А далі що? А далі що? – цікавості коліс не було меж.
– Що, що… – Борис чомусь знітився. – Далі побачимо.
– Чуєш, мужик, може тобі ще би влади трохи, власну хату, тачку шикарну, бабу з ногами від шиї? – раптом зовсім не в ритм, прямісінько в лоб запитали бездушні залізяки.
– А чому б і ні? – зухвало відрубав хлопець. – І взагалі – я їду за успіхом!
– Невже ти думаєш, що все так легко?!
Борис важким поглядом окинув напівтемряву запиленого плацкартного купе.
– Прорвуся, не маленький, – процідив він.
– Отже, ти хочеш просто жити?
– Майже, – криво посміхнувся парубок. – Правильніше буде сказати, що я хочу жити просто.
Після цих Борисових слів колеса повністю втратили свою цікавість, принаймні тональність їхніх слів стала більш м`якою і заспокійливою, немовби їм стало шкода парубка.
– Тепер поспи. Засни, засни. Тепер поспи. Засни, засни, – нашіптували вони стомленому Борисові. Засни… Засни… Зас…

Місто зустріло Бориса похмуро. Дув різкий пронизливий вітер, що проймав аж до кісток. Здавалось, повітряний стовп, що давить на всіх нас, був у Місті разів у десять раз більшим за звичний. Борис раптово відчув себе чорною мурашиною у велетенському червоному мурашнику…
Проте це відчуття тривало лише якихось півгодини, допоки парубок не добрався до гуртожитку по вказаній йому адресі. В приміщенні на нього повіяло довгоочікуваним теплом і затишком. Борис звернувся із запитанням щодо свого поселення до чергової вахтерки, яка відповіла силуваною посмішкою і маловиразною тирадою, з якої було зрозумілим лише те, що прийдеться зачекати на коменданта гуртожитку.
Комендантом гуртожитку виявилась пані Люба – жіночка бальзаківського віку з меткими очима. Її очі обмацували з усіх боків, при цьому не фокусуючись на одній крапці довше секунди. Мова була не менш швидкою.
– Поселяєтесь до нас пожити місяць-другий? Так-так, знаю я вас – вам тільки дай ногу через поріг перекласти, так потім звідси і довбнею не витуриш! – Проте записку з проханням поселити від спільного знайомого, сусіда по сходовій клітині, пані Люба міцно затисла в руці.
Борис завченим рухом витягнув з сумки пляшку коньяку і коробку цукерок. Комендант замахала руками:
– Що ви, що ви, як можна, негайно заберіть назад, у нас так не прийнято, – і виразно поглянувши у сторону зачинених дверей тихенько сказала, – у нижню шухляду столу… – А потім голосно додала: – Ну що ж, добрим людям завжди раді допомогти. Ось Вам рахунок на оплату, ощадкаса поруч, приходьте до мене з квитанцією, щось Вам підшукаємо, – і по-змовницькому підморгнула.
Гуртожитська кімната зустріла свого чергового клієнта атмосферою пустки і байдужості. Давно немите вікно, стіни незрозумілого сіро-пісочного кольору, невибагливі тупуваті меблі – все це вирячило свої невидимі очі на новоспеченого господаря з погано прихованим попередженням: “Живи, якщо зможеш!”. Химерні каскади королівства павутиння надійно ховали за собою закутки кімнати. Світло від жарівки з натугою пробивалось крізь густий шар плафонної пилюки.
Борис поставив сумку біля дверей і присів на краєчок пружинного ліжка. Воно обурено рипнуло.
“Хоч до ліжка звикати не доведеться… Як то кажуть „на війні як на війні”, – подумалось Борисові – Ну, нічого… Приберемо, почистимо. Чайник прикупимо… Могло бути і гірше”.
Він підвівся і підійшов до вікна. Борис колись був у Місті із шкільною екскурсією – воно запам’яталось йому не таким. Запам’яталось вищим, світлішим, чистішим. Обуянним зеленими палітрами придорожніх дерев. Червонопикими трамваями. Паралелепіпедами жовтих тролейбусів. Кольоровішим чи що. Уява малювала Борису прогрес цивілізації: прямокутні висотні будівлі з яскравими вивісками, охайні вулиці, часові коктейльні переплетення архітектури (прямопропорційна суміш скла, неону, бетону і дрібка сталі), усміхнені і задоволені міські обличчя. Натомість Місто лиш ліниво кліпало жовтими очима далеких осель, пчихало мимолітними вантажівками, кривлялось сміттям на брудному чорнуватому снігу, хихотіло включеним десь за стіною радіоприймачем…
Місто жило.

РОЗДІЛ 2

Спалось всю ніч погано і лише під ранок прийшов довгоочікуваний сон, нагло перерваний дзеленчанням будильника. Борис неохоче виліз з-під куцої казенної ковдри, підвівся і із садистським задоволенням гепнув по кнопці. Будильник ображено замовчав.
Домашні капці ще тхнули в’їдливим плацкартним штином. Борис лайнувся і почвалав до загальної вбиральні. Ранкові процедури не зайняли надто багато часу, як і традиційний холостяцький сніданок – смажена на маленькій електроплитці (завбачливо привезеній з собою) яєчня (із завбачливо придбаних яєць), канапки з дрогобицькою ковбасою (теж із привезених припасів) і міцний чорний дешевий чай, заварений у металічному горнятку на загальній кухні. Тому рівно о восьмій Борис вийшов, а радше, випурхнув зі стін не надто гостинної оселі. Він хотів завчасно прибути на місце роботи – знав, що до новачків попервах прискіпливо приглядаються, перевіряючи на так звану “вшивість”.
Місто після сну знову видалося велетенським мурашником, по якому в різні сторони хаотично сновигали заклопотані люди, маршрутки, авто та інший транспорт. Борис з натугою втиснувся у переповнений тролейбус, вчепився за поручень і почав подумки рахувати зупинки. На тускому склі була приліплена веселенька рекламка сонячного кольору: „Трикотаж з Індії! Тел. 1234567”. Чомусь згадалися радянські часи. Індія – братня країна, тьху! Нарешті хлопець дочекався своєї зупинки, вийшов на свіже повітря і полегшено зітхнув. Бойове хрещення скінчилось успішно – один відірваний ґудзик, трохи пом’яті боки і відтоптаний лівий черевик. Дався взнаки армійський спецназ.
Хлопець огледівся. І тут Місто було сі(и?)рим і незатишним. Відволікав тільки величезний плакат на стіні, що закликав вибирати і підтримувати переваги LCD-телевізорів. Після випробування громадським транспортом бігборд виглядав напрочуд цинічно. Борис ще раз окинув поглядом довгу засніжену трасу. Напевно скрізь так хєрово, подумав він, чистячи взуття у сніжній купі. Парубок, роззираючись, рушив вздовж вулиці. Райцентр, тільки трошечки більший, подумалось зненацька. Аркуш паперу з адресою Фірми, по-учнівському затиснутий в кулаці додавав сили і впевненості, немов рідкісний дорогоцінний артефакт.
Через кілька хвилин на очі потрапили двері довгоочікуваної прохідної. Трудові будні Бориса у Місті розпочались.
Питання про працевлаштування Бориса було давно вирішеним. Постарався Володя, друг дитинства Ткачука, який працював на Фірмі. Тому жодних співбесід не було. Процедура оформлення перепустки у відділі кадрів тривала недовго, якщо не брати до уваги те, що дівчата-працівниці довго шукали ножиці, щоб “стандартизувати” фото Бориса, потім клей, при цьому уважно вивчаючи хлопця та його реакцію. Каталізатором для оформлення документів стала плитка шоколаду, завбачливо захоплена Борисом саме про такий випадок.
Потім настала черга інструктажу у відділі охорони праці. Цей інструктаж дещо розвеселив похмурого Бориса, нагадавши старі добрі армійські часи в „учєбці”. Там теж люди вчили його переважно тому, в чому самі орієнтувались з величезними труднощами. Дане шоу можна описати однією лише заключною фразою інструктора:
– Ну, ви, карочє цей… Головне не куріть там, де шмати якісь є!
“То піздєц”, – подумав Борис.
Усе це мимоволі наштовхувало на думку, що адаптація до нового колективу не викличе великих труднощів. Принаймні, початок був багатообіцяючим.

Володя зустрів привітно.
– Здоров, друже! – весело кинув він, випурхуючи із шкіряного офісного крісла і, водночас, прискіпливо оглядаючи картату краватку Ткачука. – Як доїхав? Як добрався?
Борис похитав головою.
– Ет, як, як… Звичайна плацкарта Крзалізниці… – Борис затнувся, підшукуючи найбільш доцільні і відповідні слова. – Сморід цей казенний. Таргани пробігали частіше і тверезіші, аніж провідниця. Все як завжди. До речі, я тобі передачку від батьків привіз. Завтра привезу, знав, що сьогодні оформлення і все таке.
Володя засміявся. Він був веселим парубком.
– За передачку дякую. Завтра закусимо. А на рахунок дорожніх відчуттів – ну, дорогий мій, то тебе Райцентр відпускати не хотів. Побачиш, і Місто не захоче. Ти вліз у Місто, воно влізе в тебе – справи, рутина, органайзер, заповнений дрібоньким почерком… Життя в стилі бугі. Скоро сам відчуєш, – заспокоїв він Бориса. – Ну, ходімо, проведу оглядову екскурсію.
– Так… Прохідну ти вже бачив. Врата Раю. Жартую, звісно. З пацанами, що на охороні вітайся завжди. Вони це люблять. А нам по барабану. Гииии! Ми наразі знаходимось в Офісі, тут ми – маркетинг та збут, бухгалтерія і юристи… Через подвір’я знаходиться так званий Штаб… Там Директор і його замісники. Начальник охорони… Технічний директор і іже з ним. В Офісі з керівництва лише я, начальник юрвідділу та головний бухгалтер. Хоча і ми, як правило, пропадаємо в Штабі. Он там виробничі приміщення. Біля них склади. Збоку бачиш добудову? Це відділ транспорту і постачання. Прикольні хлопці, трудяги. Там гаражі… Так, Борь, поки не забув – краватку зміни на щось нейтральніше. В якому сенсі? Оце їдальня. В сенсі кольору, друже. Житло єсть?.. А де саме?.. Де-де?.. Ага, все, знаю. Не найкращий райончик, звісно, але і не кінець географії. На перших порах згодиться. Пішли назад. До речі, як в тебе з комп’ютером? Уууу… Записуйся кудись на курси… Ага, треба обов’язково. Та не переживай ти так. Навчишся. Значить так – зараз познайомлю з відділом, коротко введу у ситуацію і все, Борь. Далі – будні! В’їжджати будеш по ходу справи. Ніякої романтики!

* * * * *

Тиждень промайнув наче одна мить. Трохи звикнувши до позитивного примітивізму офісного „євроремонту” (неприродньо бліді стіни, завалені паперовим непотребом столи, незрозумілі Ткачуку комп’ютери, товста і запилена ліана дифімбахії у вазоні з гуцульським орнаментом, невідомо ким і навіщо причіплений портрет президента, яскраво-блакитні світильники тощо), Борис поринув у вир альбомів, буклетів, нормативних документів, у яких, здавалось, було все, окрім логіки. Він, по простоті (чи по впертості?) своїй душевній, намагався ув’язати все це в один-єдиний раціональний ланцюг. Проте вічно знаходилась якась слабка ланка у його міркуваннях. Нарешті Борис не витримав і поплентався до свого “покровителя” і безпосереднього начальника по сумісництву. Той зустрів Бориса з багатозначною посмішкою.
– Що, друже, бачу у тебе з’явились запитання? Це добре, значить ти починаєш входити в курс справи. Ну, що там у тебе, викладай.
– Та ось, Вован, щось я не зовсім розумію цінову політику нашого підприємства, – Борис розклав біля Володимира артикули і буклети. – Згідно моїх підрахунків, вона не зовсім правильна. Бля, хєрня якась… Брєд. Хіба ж можна продавати ходовий товар по таких дешевих цінах? Я підозрюю, що вони навіть менші за собівартість. І для чого нам випускати таку кількість нікому не потрібних речей та ще й за таку високу ціну?
Володимир пильно глянув у вічі своєму давньому другу, і коротко кинув:
– Вдягайся, тобі треба розвіятись. Я вирішив зводити тебе на каву.
Коли прохідна із суворими охоронцями вже залишилась далеко позаду, Володя уважно подивився на всі сторони, переконався, що поряд нема працівників Фірми, міцно взяв за руку Бориса і повільно, наче вбиваючи у дошку цвяхи, вимовив:
– Ткачук, ти мудрий мужик, тому я тебе і висмикнув до себе в Місто. Знаємось ми з дуже давніх літ… Мені потрібні люди, яким би я міг довіряти. Не сердися, але попри дружніх відносин, я користувався ще й правилами взаємовигоди. Так от, Борь, ти ще багато чого не знаєш і не розумієш. Тому уважно слухай і добре запам’ятовуй все, що я зараз тобі скажу. По-перше, ніколи більше на подібні теми на Фірмі не говори – тут навіть стіни мають вуха. І борони тебе Боже ляпнути щось подібне при свідках – вважай, що ти тут більше вже не працюєш. Навіть я тебе не зможу врятувати. По-друге, невже ти думаєш, що відкрив Америкосію через кватирку? Те, що в нас “хімічать” з цінами на Фірмі знають всі – від Директора до двірника дяді Петі… А те, що в нас зарплату отримують переважно продукцією, бо буцім-то нема збуту, ти теж вперше чуєш? Щоправда, нам на збут немає чого скаржитись, вірно? – Володя пом’якшив тон і змовницьки підморгнув Борису. – І ніхто не протестує проти такого дурдому. Не знаєш чому? Я тобі скажу – бо це всім вигідно! В тому числі і тобі, і мені. І робітникам теж… Вони отримують зарплатню продукцією на 500 гриваків, а збувають за 1500! Шариш, в чому прікол? Бо отримують за собівартістю. Ну… практично. Я навіть скажу тобі більше – Фірма могла б давно розплатитись з державою за свої борги, проте борг лише росте, як до речі, і наша з тобою зарплата. І чим довше ми зможемо так протягнути, тим краще. Погодься, що ми з тобою принаймні не перепрацьовуємось, ходимо при краватках і з валізками, а не у робах з лопатами. І не зважай на те, що наразі ти практично виконуєш роль посильного, Борь, – Володя видався майже винуватим, – сам розумієш, інакше нічому не навчишся. Кому, куди, скільки… Мусиш побачити систему знизу і зрозуміти її суть…
Володя зупинився.
– Отак ми і живемо, друже. І навіть гордо іменуємо себе маркетологами, хоча, повір мені на слово, що таке маркетинг на Фірмі достеменно не знає ніхто. Ми штапмуємо стандартні буклети з пропагандою нашого Товару, час від часу змінюючи ціни та стилістику оформлення, замовляємо типову інформаційну рекламу „що, де, почому”, абсолютно не переймаючись ефективністю збуту, тому що він у нас є і буде. Справжні прибутки обертаються зовсім не там. Більшість шпарин вже опрацьована у саунах і ресторанах. Але про це поки що не будемо. Ех, маркетинг, маркетинг… Головне правило, як на мене – не все на чому написано „High Quality” є товаром найвищої якості, хоча коштувати повинно, незважаючи ні на що, відповідно… Все це – темна і невідома нікому сторона буття. Крім нас, звісно, – він лукаво усміхнувся. – І наша з тобою задача – щоб подовше ніхто нічого і не взнав. Ми – служба Директора, тому повинні керуватись в першу чергу його і своїми інтересами. А все решта нас не повинно обходити. Зрозумів?
Борис ствердно захитав головою. Володя був правий на всі сто. „Може і не такі тут всі дурні”, – промайнуло в голові у Бориса. – „Хоча Вовка теж приїжджий”.
– От і добре. А ось, до речі, і наша кав’ярня. Рекомендую – тут готують найкращу в Місті каву. – Володя поплескав товариша по плечу. – Розслабся і посміхнись – життя прекрасне!

РОЗДІЛ 3

І ось так день непомітно змінював день. Понеділок – Фірма – п’ятниця. Субота – базар, покупки – постіль – понеділок. Борис потроху звикав до ритму свого нового життя. До ритму – але не до умов. І хоч Бориса було не злякати спартанським способом життя, він так жити більше не хотів. Досить з нього було поневірянь, безгрошів’я, обмежень, наказів. Досить чужих правил. Набридло.
Ткачук багато чого бачив у житті. Школу і незаможних вчителів. Невисоку заробітну плату батьків. Вулицю і пацанський стиль життя. Училище і хабарників-викладачів. І хоч Борис не був непристосованим до навчання, відсутність коштів для вступу до ВЗО спричинила те, що краєвид рідного Райцентру змінили стіни військової частини в маленькому східному містечку. Кремезного Бориса відібрали до спецназу. Там нова школа життя. Недоїсти, недоспати, рівняйсь-струнко, діди-духи… Але внутрішня витримка не дозволила поламати психіку парубка. Більш того, хоч армія не подобалась Борису, він відслужив зайвий рік за контрактом у пошуках кращої долі. Але перспектив у простого пересічного солдата не було жодної. Тож він уявляв як повернеться до цивільного життя і заживе, ще й як заживе! Десь зароблю, думав хлопець. По закінченні контракту він категорично відмовився від більш принадливої пропозиції служити у спецвійськах і повернувся додому. А там… біржа праці. Що там у вас? Училище… спеціальність? Ага, бачу… Не потрібно нікому спеціалістів у вашій галузі, шановний. Ну хіба на зарплатню в 250 купюр… Курси. Ще одні… Нарешті робота. Проте неперспективна і дуже низькооплачувана. Пошуки кращої. Пошуки, пошуки, пошуки… Борис би вже і бізнес якийсь розпочав, проте стартового капіталу не було, а позику ніхто давати не хотів і не збирався. Через кілька років в голову почали закрадатися погані пессимістичні думки. Багато друзів Ткачука сиділи на стакані. Багато працювали, але зірок з неба аж ніяк не хапали… Дехто бандитував. Кликали і Бориса – ще б пак, такий боєць пропадає. Ткачук уже ледь не погодився…
Але були все ж таки речі, яких Борис не розумів. Серед таких була і перспектива „блатного” спортивного життя в братві. І хоч психологією Робін Гуда Борис не страждав – „братани” були йому огидні. Багато різних історій чув він, особливо в армії. Та й чисто по-людськи – поки Борис тягнув лямку – один із місцевих „спартсмєнів” регулярно навідував його дівчину. Зрозуміло, не з любові до чайних церемоній. Боря стерпів і особливо виступати не став, проте тишком-нишком, при нагоді, років так через два, повибивав у „мерсі” спартсмєна все, що можна було вибити… Отак огида ця росла і росла, збільшувалась до таких розмірів, що попросту перестала бути помітною людським оком… Щось на зразок того, як мураха не бачить слона впритул. Так і Боря перестав звертати на неї увагу. Просто знав, що вона є. А заробляти і найобувати слід чесно. Докладаючи працю. Ось так. Якщо йти по трупам, завжди є ризик, що примара повернеться…
Аж тут і сталася доленосна зустріч з Володею, який приїхав у Райцентр відвідати родину. Побачивши товариша у халепі, після другої розпитої пляшки Вовчик пообіцяв щось придумати. Через три дні після його відїзду до Міста задзвонив телефон. За півроку повинна була звільнитися вакансія – одна з працівниць йшла в декрет. О, якими ж довгими були ці шість місяців для Бориса!
Ось так Ткачук потрапив на Фірму. І здаватися не мав жодної гадки. Хай нема потрібної освіти – все вивчимо. Не святі горшки ліплять. Треба лише трохи потерпіти. Заробити досвід і знання. Підкопити грошенят. І все буде в шоколаді. Забудеться гуртожитська халупа неначе страшний сон, буде бричка, будуть довгоногі самиці. Власна кухня і ванна з вбиральнею. Свій холодильник…
Борис мав твердий намір взяти життя за одне місце. А так як був далеко недурним від природи, зрозумів, що найдієвіший спосіб на сучасному етапі – це гроші і суспільне становище. Купити можна все, думав він. А про принади висоти службової ієрархії знав із армії. Кар’єру обов’язково треба пробивати! Головне увага і ретельність при виконанні завдань… І немає нічого страшного у тому, що зараз доводиться ганяти з язиком на бороді по ще малознайомому і непривітному Місту. Ми ж розробляємо і вивчаємо ринок збуту! Ет, можна подумати… П’ятеро довбограїв лупляться цілими днями в монітор, п’ятеро ганяють куди пошлють. І працівники з них як з мене фігурист… На роботу вчасно не приходять, щопівгодини перекур, щодвігодини – чайкавакапучіно, баби триндять між собою безперестанку, рудий постійно ганяє на комп’ютері в якісь незрозумілі забавки (коли нема Володі, звісно), розробка нового інформаційно-рекламного буклету зводиться до зміни фонових кольорів, кегля шрифту і цін у старому зразку… Жорік не шукає в інтернеті конкурентів і їх продукцію, ні! Він зависає на сайтах знайомств і креа… тивів чи як там? А позавчора рудий купив новий мобільник з фотокамерою, так до обіду всі по черзі займалися лише тим, що фотографували все підряд… Грець з ним! Рівнятись на них ми не будемо, не дочекаєтесь! Нехай ввечері відвалюються ноги від втоми, а голова від інформаційного потоку; хай немає інколи сили зробити собі зайвий раз канапку на вечерю; біс з тими рекламними буклетами та купою документів, від яких світа Божого не видно… Сходинка за сходинкою, крок за кроком дійдеш ти до своєї мети. І все одразу стане милим і привітним. Розстелеться килимами, зацвіте конваліями, запопадливо вклонятиметься прислугою, посміхатиметься заради копійки…
Копійки заради!

РОЗДІЛ 4

Борис з натугою відкрив повіки. Сонячне світло неприємно різануло по очах, кімната перетворилася на ввімкнену пральну машину.
Борис зажмурився і відкинувся на подушку. Подумки вилаявшись, простягнув руку і намацав поруч тумбочку. За якийсь час „пралку” вимкнули.
В голові у хлопця вертілися тисячі фраз, більшість з яких починалася словами “бля, навіщо ж я вчора…” і продовжувались усілякими дивними недрукованими виразами.
Одним словом, похмілля було у розпалі.
Раптом Борис відчув шалену спрагу. Складалося враження, що за період його сну у роті виросли якісь дивовижні тропічні квіти, висмоктали з нього усю вологу і зів’яли вщент, підступно згублені своєю водяною жадібністю. Парубок привідкрив одне око – графін на столі був порожнім. Вкотре лайнувшись, Борис вирішив піти до умивальників у туалеті. Дане приміщення знаходилося з іншої сторони гуртожитського коридору і думка про мандрівку туди не надто звеселяла парубка. Проте вона була вкрай необхідною.
Борис зібрався з силами і сів на ліжку. Його ледь не знудило. Посидівши кілька хвилин, хлопець все ж підвівся і побрів у туалет.
Шановний читачу, не подумай поганого – вживання алкоголю не було у Бориса ні звичкою, ні хоббі, ані спортивним інтересом. Просто вчора Фірма відмічала черговий ювілей свого вельмишановного Директора. З такої нагоди на один вечір непоказний список страв їдальні підприємства перетворився на добірне меню вишуканого столичного ресторану. Запрошеними на свято були всі працівники Фірми або, принаймні, складалося таке враження.
Пили багато і ще більше. Не пити було неможливо – адже всі спічі та тости проголошувалися за здоров’я шановного Директора! Будь-яка не перехилена до дна чарка могла бути трактованою як прихована неповага. Проте і сп’яніння не схвалювалося – злі язики одразу ж поставили б на людину відповідне тавро. Тому Борис із співчуттям дивився на працівниць-жінок і підозрював, що не одна пляшка горілки та коньяку вже розлита на підлозі під святковим столом.
…Борис зігнувся над умивальником і відкрутив кран. Нехтуючи застороги Міністерства охорони здоров’я та санепідемстанції, він жадібно припав вустами до крижаного струменя води. У ніс вдарив їдкий хлорний запах, але зараз Борису було на це начхати. Втамувавши спрагу, він умив обличчя і провів вологими долонями по короткому темному волоссю.
Потроху ставало легше.
Борис підвів голову і подивився на себе у дзеркало. Похмільно-безвиразний погляд, сіра пилюка щетини на щоках і підборідді… І фіолетовий синяк розміром зо дві п’ятикопійчані монети трохи лівіше карку.
Думки проясніли в один момент. Борис одним рухом закрутив кран і, послизнувшись кілька разів на слизькому кафелі, прожогом вилетів з туалету.
Рвучко відчинивши двері своєї кімнати, хлопець підбіг до крісла, на якому було звалене те, що вчора мало вигляд костюму. Нетерпляче висмикнувши з купи одягу сорочку, Борис поспішно розгорнув її і прикипів поглядом до лівого манжету.
Там яскравою помадою було незграбно виведено: 85-16-19, ЮЛЯ

…Свято потроху досягало апогею. Як не намагалися працівники тримати себе у рамках дозволеного, алкоголь таки хоч і повільно, але досить впевнено проникав у їхню кров та свідомість. Привітальні промови лунали все гучніше та розв’язніше, хоча сам Директор і його свита-замісники вже давно залишили святкування. Спиртне часто лилося мимо келихів. Сусід зліва майже зовсім оглушив вже також порядно сп’янілого Бориса своїми регулярними вигуками “За Івана Петр-р-рови-и-ича-а-а!”, а захмелілий Володя, який присів праворуч (і який чомусь не поїхав з керівництвом), набрид із пропозиціями типу: “Ну що, братан, давай по п’ятдесят?..”. Голос у Володі при цьому робився незрозуміло-змовницьким і підпилий парубок почав дратуватися.
Борис озирнувся – гуляння йшло на повних обертах. Хтось закричав: “Танці, танці!”. Залунала музика. Спеціально запрошений ансамбль розпочав виступ відомою естрадною композицією. Працівники охоче потяглися поближче до імпровізованої сцени, поспішно займаючи необхідний простір для танців.
Борис байдуже дивився на танцюючий натовп. Правду кажуть, in vina veritas. Він сп’янів і йому чомусь стало нудно. Борис не любив алкоголю і ніколи не відчував феєрії від його вживання. Але зараз це було необхідним… Тому хлопець перехилив ще чарчину з надокучливим Володею і вирішив вийти подихати свіжим повітрям. Борис підвівся і належним чином оцінив власний фізичний стан. “Пити більше не варто, – подумав він. – А то ще потім будуть сині коні по небу бігати…”. Показово прямолінійно Борис вийшов із зали.
Надворі стояла середина грудня і тому Борис залишився “дихати повітрям” у прохолодному холлі їдальні. У величезному вікні, неначе телевізійні поміхи, пролітали химерні волохаті сніжинки. Парубок зненацька відчув себе рибинкою в акваріумі. Маленькою рибинкою, з якою граються, хваляться перед друзями і зрідка підгодовують… Бориса пересмикнуло. Справді, відчуття було не з найкращих. Він поспішно відігнав недобрі примари.
– Вибачте, у вас не знайдеться вогника?
Борис озирнувся. Позаду нього стояла невисока світловолоса дівчина. Її обличчя видалося Борису знайомим. Він сконцентрувався, але пригадати де зустрічав цю дівчину у теперішньому стані не зміг. П’яний Ткачук не впізнав би рідну матір! Пауза затягнулась, очі незнайомки завмерли у німому оцінюючому запитанні. Борис стенув плечима.
– На жаль, не знайдеться. Покинув курити кілька років тому.
Дівчина засміялась.
– Ого! Небагато людей на це здатні… Випробовуєте силу волі? – запитала вона.
– Ні, силу розуму, – віджартувався Борис. – А взагалі-то, я хочу бути здоровим і сильним чоловіком, якого у віці п’ятидесяти років і при статку в мільйон баксів зненацька не настигне рак легенів.
Вочевидь, відповідь дівчині сподобалася. Вона заховала цигарку назад до пачки і сперлася на підвіконник поруч із хлопцем.
Так, Борис не брехав. Він і справді покинув палити, хоча ше у армії викурював півтори пачки казенної „Прими” на добу. Але перебуваючи у скрутному матеріальному становищі Ткачук дійшов висновку про недоцільність витрачання грошей на тютюнові вироби.
– Ви новенький? Я вас начебто раніше не зустрічала. Давно на Фірмі? – запитала дівчина.
Борис підсунувся ближче до незнайомки.
– Та вже майже рік, – сказав він. – Відділ маркетингу і збуту. До речі, мене звати Борис.
Дівчина кокетливо посміхнулася.
– Дуже приємно, Юля, – вона простягнула долоню. – Я секретар Івана Петровича.
Бориса немов осінило. “Так і є! – подумки ляснув він себе по чолі. – Юля-Симпатюля, як висловлюється Вовчик. Я ж її колись зустрічав кілька разів… Та й сьогодні Вовчик мені на неї увагу звертав. Як-не-як, перша красуня Фірми…”. Зненацька маркетологу стало страшенно незручно за свій проспиртований подих. Він легенько потиснув простягнуту для привітання руку дівчини і трохи відсунувся. Запанувало незручне мовчання.
В цей час у холл почали массово виходити на “перекур” зіпрілі від танців працівники. Атмосферу спонтанного знайомства невблаганно витісняло запахом поту, тютюновим димом, сміхом та уривками непристойних анекдотів.
Борис стримано зітхнув. Юля запитально глянула на нього.
– Вас теж все це дратує?
Хлопець кивнув.
– А хіба ми можемо щось зробити? – різко кинув він.
Юля випросталась, механічним рухом поправила спідницю і взяла хлопця за руку.
– Може, для початку потанцюємо? – мовила вона.
…Далі були танці, потім вони довго цілувалися у темному коридорі за їдальнею, знову танцювали, потім Борис пив із Володею коньяк і той зачудовано бубонів про нереальність „замолодів до пєлотки секретарки” (де в цей час перебувала Юля Ткачук так і не пригадав); пізніше всі їхали у якомусь автомобілі, Юля дихала йому у вухо і “розмальовувала” помадою манжети сорочки. П’яному Ткачуку це чомусь дуже подобалось. Далі Юлю висадили біля під’їзду, вона шепнула: “Побачимось…” і зникла, а Володя запросив решту компанії на пиво… Все. На цьому пам’ять Бориса поставила жирну крапку.

Борис незрячим поглядом дивився у вікно на занесене брудним снігом Місто. Три горнятка міцної кави повернули його до життя. Хлопець напружено думав. “85-16-19, ЮЛЯ”… Чи все це була забаганка захмелілої самиці, чи, може, визволений незакомплексованими шампанськими бульбашками крик душі? Та, зрештою, яка різниця? Це був той ШАНС, не використати який було би попросту злочином. Впасти в око особі, що наближена до керівництва! Юля. Симпатюля. Молода, вродлива, здорова дівчина. З глибокими великими очима і, кажуть, власним помешканням. Переваги о-че-вид-ні. Юля легко могла замовити слівце Директору, що, мабуть, суттєво пришвидшило б просування пана Ткачука по службовій драбині. Володя нічим не допоможе. Максимум на що витягне – на свого замісника. І то, при його теоріях кар’єри… Років за п’ять. З іншої сторони, при будь-якому конфлікті “секретар Івана Петровича” могла з таким же успіхом поховати цю кар’єру… Юля ж бо, за оповідями Володі, мала дивовижний вплив на керівника Фірми!
Гірше не буде.
Борис був впевненим, що навіть якщо стосунки з Юлею не будуть мати продовження це викличе появу пліток на Фірмі. Ще б пак! Адже він цілий вечір витанцьовував (а можливо і не тільки!) із “першою леді”, відомою своєю холоднечею у стосунках із колегами. За це і за біляве волосся Юлю Островську на Фірмі поза очі називали Пломбірчиком. Який ярлик тепер приліплять йому, Борис не знав. Але зміни передбачав стопудово.
Ет, зміни. Змін і обставин нехай жахаються слабкі і недоумкуваті. Сильні повинні самі творити ці зміни. І обставини до них.
Парубок по-котячому потягнувся. Так, ситуація складалась цікава. Треба було все добряче обміркувати. Ситуацію слід було використати з максимальною користю. Але для прийняття яких-небудь рішень не вистачало елементарної інформації, наприклад, що являє собою Юля у повсякденному житті.
Борис підвівся і вдягнув куртку. В дверях він озирнувся і огледів свої гуртожитські володіння. “Клята шпаківня”, із злістю подумав хлопець. Постоявши задумливо кілька хвилин, він захлопнув двері і попрямував на вулицю – до найближчого телефону-автомату.
Чергова вахтерка подивилась на парубка з неприхованою образою. Видно, щось я тут вночі накоїв, потрапляючи на територію. Або Володька з компанією… Але раз мовчить, значить матеріальної шкоди немає. От і добре. Все інше – дурниці.
По дорозі Борис піймав себе на думці, що насамперед йому страшенно цікаво, яке у Юлі помешкання… Але хлопцеві зовсім не стало соромно. „Я остаточно стаю практичною і меркантильною скотиною”, із дивним задоволенням подумав він. Ну, так звичайно не зовсім чесно… Стоп. Треба взяти себе в руки. Ти за яким милим сюди припхався? Архітектурку подивитися?
Глянь правді у вічі, Борис. Глянь, глянь! Ну ж бо, сміливіше! Давай!
Ти ж, хлопче, приїхав сюди через ці ж, як ви зволили висловитися, „матеріальні цінності”! Ти чого вирулив з периферії? Окей, ти не знаходив простору, щоб розгорнутися. Щоб застосувати свій який-не-який інтелект. Свої здібності. Навики… Що ще? Ну, досить наразі. А для чого тобі потрібно було „розгортатися”? Ось! Щоб заробити кляті „матеріальні цінності”!
Щоб досягнути успіху.
Тобі було сумно і незручно у твоєму райцентрі. Дістало безгрошів’я. Тобі ж не дванадцять років. Ось ти і приїхав сюди. Приїхав щоб заробити. Щоб забезпечити себе.
Тільки згадай, в якому пальто ти сюди приїхав! Два місяці – і його вже не було. Тепер на твоїх плечах зручна і тепла шкірянка. І тобі вже не соромно за свій вигляд. І ти вже можеш дозволити собі повести дівчину в ресторан, не особливо турбуючись про ціни у меню…
Значить, ти рухаєшся у правильному напрямку, шановний. Ти досягаєш того, за чим приїхав! Все буде – грошва, тьху-тьху, з’являється. Чи, може, ти злякався власного успіху? Чи не сподівався, що тут величезна незаповнена професійна ніша – кваліфікованих і розумних людей в області чомусь виявилося обмаль… Чи, може, ти ще не віриш у власний успіх?
Аааааа!.. Ти комплексуєш перед Пломбірчиком! Ну, ну, ціха-спакойна… я пожартував…
Так лізь вперед, друже. Ліктями їх, ліктями! Чого сумніватися? Ліктем в бік, мордою в гівно… Посуньтесь, на олімпі потрібне місце для Бориса Ткачука! Він прийшов і повинен його зайняти. Ти ж не відступиш, Борисе?!
Хто відступить? Я-а-а-а-а-а-а?! Та куди?!!
Борис подивився у сіре зажурене небо і зняв слухавку таксофону. У знавшій кращі часи слухавці почувся слабкий гудок. Борис мимоволі прочитав кривенький напис маркером над апаратом: „Тебе не існує. Твоє слово – порожній звук”. 85…16…19…
– Юля? Привіт, це Борис!…

РОЗДІЛ 5

Юля запросила в гості. І хоч зараз Борис не мав особливого натхнення до спілкування з потенційною жінкомішенню, відмовлятися не став. Він умів брати себе в руки. Тому, докладно розпитавши як добратися, чим доїхати, біля чого виходити і куди йти, Борис поплентався чепуритися.
17.00. Яке щастя, що сьогодні субота. Примусити піднятися о сьомій годині ранку до трудоденного бою хлопця не зміг би навіть каральний загін есесівців.
Чергове вмивання холодною водою після важкого і довгого гоління привело Ткачука на певний час до норми. Борис натягнув джинси, вовняний светр, шкірянку і вирушив до зупинки маршруток. Надворі було близько п’яти градусів морозу, але хлопець не застібав куртку. Холод і три таблетки дешевого аспірину бадьорили.
Друга (чи яка там вже?) хвиля похмілля прийшла в маршрутці. Забитий людьми мікроавтобус був жахливим, немов витончена китайська тортура. Бориса почало нудити через 15 секунд поїздки. Він стояв, затиснутий іншими пасажирами, і думав про одне: як би то не наригати на близстоячого… Вестибулярка болісно відчувала кожний поворот, кожну нерівність на дорозі, кожну зміну швидкості транспорту. Огрядна тітка, що стояла поруч, навмисне пахнула освіжувачем повітря. Несвіжа жуйка віддавала резиною, була занадто солодкою і хімічною; до рота Бориса знову перенесли сміттєзвалище.

Боря, дурень, а чого ти не поїхав на таксі?! А-а-а-а-а!!!

Хлопець спробував порахувати скільки часу він вже їде в цій маршрутці. Виходила рівно Вічність. Бля, чого ж я так пітнію?! Борис із зусиллям нахилився і визирнув у вікно. Здоровенний бігборд закликав вживати черговий шляхетний міцний напій. Щось піднялось з шлунку Ткачука і зупинилось в районі карку. Запотівше скло закрило ненависну картину. Він сковтнув. Ой-я-йой… Це, що, був слимак?! Бориса реально крило. Для непитущого ефект бодуна як мінімум потроювався, організм не звик до подібних катаклізмів. Він спробував заплющити очі, все ніби перевернулось. Ох, димом затягнуло… Шофер закурив чи хто там… Ну звичайно шофер, хто ж іще в маршрутці курить… Запах диму. Черговий приступ блювоти. Ой, мабуть, не стримаюсь…
– Хто там просив біля Універмагу зупинитись? – голос водія донісся з сусідньої галактики. Точно. Саме звідти.
Борис рванув до виходу, як стайер на фінішній прямій. Люди розійшлись, мов по команді, де й взялося це вільне місце для такої святої справи. Він буквально вивалився з маршрутки. Пасажири, що відчули запах і побачили ефект перегару співчутливо (розуміючи, з полегшенням, з презирством – хто як) подивились вслід парубку.
А парубок зарулив за криту автобусну зупинку і добряче проблювався перед купою сірого снігу. Не було соромно перед перехожими, погано, знаєте, людині… З ким не буває. Та і не до сентиментів зараз. І взагалі – пішли всі на хєр! Чого вилупились? Цирк?! Ти, блять, в шапці норковій! Чого вирячився, козел?!
Останню фразу Боря вимовив вголос. Шапка ретирувалась на безпечну відстань.
Після такої екстренної процедури очищення Борису стало набагато легше. Він скинув картуза і хвилин десять простояв, охолоджуючи бідну (і дурну?) свою голову. Потім закинув до рота надцяту за сьогодні жуйку і мужньо увійшов до алкомаркету, що знаходився поруч. Вино, жінки… Ех, вино… Свято вимагає атрибутів.
З порожніми руками в гості до жінки не йшов навіть Борис.
Швидко придбавши дві пляшки чорного мускателю Борис покинув клятий магазин. Ткачук вперто дивився собі під ноги і просто продиктував продавцю необхідне. На питання якої ж фірми, прошу пана, має бути вино, Борис грубо відрубав „любе і швидше”. Підняти погляд на полички з алкоголем бідака так і не наважився.
Продавець, звичайно ж, продав найдорожчу марку. Ну, точно. Стопроцентно. Скотина хітражопа. Треба його запам’ятати і відпіз…
Ткачук з виглядом чумного кілька раз запитав дорогу у перехожих і, нарешті, відшукавши потрібний будинок, зайшов до під’їзду. Ліфт був наскрізь просякнутий стандартним сечовим набором і Бориса знову занудило. Знову десятихвилинна зупинка на сходовій клітині. Нова жуйка. А нічогенькі такі двері у Юлиного помешкання. Просто і зі смаком. Темне полаковане дерево. Дуб, напевно… Хєр поймеш. Дорогезне-е-е-еее, мабуть… Так, все, вперед. Дін-дон.
– Борчику, заходь! – Юля, здавалося, чекала десь під дверима. – Ну, як ти? Коли додому потрапив? Що? Ще на пиво їздили? Ого! Ну ви даєте! Ну, роздягайся, роздягайся, заходи швидше…
Борис дивився на Юлю, механічно роздягався і відповідав на питання. Вся його увага була прикута до відвертого розрізу на спідниці дівчини.
Суппппер.
І тут до Борі прийшло воно – підсвідоме бажання самовідтворення з бодуна. Тобто, Борису так закортіло трахатись, що… Він десь чув, що вищезгадуваний інстинкт особливо гостро відчувається на межі загибелі організму. Алкогольне отруєння було одним із подібних, переконливих для тіла, приводів. Проте хлопець узяв себе в руки і сконцентрувався на бесіді, паралельно роздивляючись квартиру. Однокімнатне помешкання (Борис трохи розчарувався) було невеличким, проте дуже душевним. Лунала притишена музика, щось таке собі ультра, проте повільне і заспокійливе. М’яка світла канапа, рожеві шпалери, волохатий темний килим. Треба буде собі такий колись придбати, подумав Борис. Юля посадила хлопця на канапу і заметушилась, бігаючи туди-сюди, вочевидь, на кухню.
Про вчорашнє ніхто ні слова.
– Ти молодець, що прийшов, – воркотіла Юля, дістаючи келихи з серванту. На журнальному столику затишно розташувалися кілька тарелей з канапками, цукерки, попільничка і три запалені ароматизовані свічечки. Борис мимоволі задивився на танцюючий вогонь. – Видно одразу мужнього чоловіка! Хоч би що після вчорашнього!
„Еге ж, хоч би що”, подумав Ткачук.
Він попросив в Юлі штопор і відкоркував пляшку. Юля вголос одобрила його вибір, темне вино охоче заповнило келихи. Борис виголосив нехитрий тост за прекрасну господиню. Вино виявилось чудовим. Хлопець відчув як кожний новий ковток освіжає і повертає його до життя. Він навіть почав розуміти суть світської награної бесіди і зрідка кидати дотепами, що було для Ткачука абсолютно нехарактерним.
Юля сміялась, кумедно запрокидуючи голову назад, і сором’язливо намагалась не дивитись у вічі. А коли все ж таки їх погляди перетиналися – гляділа Борису, здавалося, простісінько усередину, оминаючи чорний кордон зіниць і душевних коридорів.
А Борис знову п’янів. Вино розійшлося по тілу теплими заспокійливими колами, прилинуло до вух, щік, забрало геть напруження в ногах і висловлюваннях. Юля курила і розповідала історію про літній відпочинок, а хлопець не спускав очей з розрізу Юлиної спідниці: цей розріз магічним чином втягував, всмоктував увагу; неначе космічна чорна діра занурював в себе і манив незвіданною таємницею, недосяжною для простих смертних…
Якщо запросила – чекала. Свічки і решта романтичних прибамбасів – готувалась. Розріз – хотіла.
Рішення було прийняте.
Борис нахилився і поставив келих на столик. Потім обережно, проте впевнено забрав його з рук Юлі. Та затнулась на півслові.
– Борчик, ти що це… – очі дівчини спалахнули від страху сумніву і неминучості. – Борчик, може…
Але Ткачук вже затиснув її у обіймах і покривав цілунками ніжну дівочу шийку. Паралельно він відсунув, не дивлячись, ногою столик з канапками; порожні келихи перекинулись і з глухим стукотом впали на товстий килим.
Але молодим людям було байдуже. Вони судомно стягували одне з одного одяг, прикіпівши в одержимому поцілунку…
Остання ароматизована свічечка догоріла, на мить закоптила маленьким гнотиком і мовчки згасла. Бориса і Юлю закрила вечірня темрява…

* * * * *

– Юля, Юля, – покликав Борис.
– Так, зайка? – струшуючи сигаретний попіл, тихо відгукнулась дівчина.
– Чому ти вчора залишилась? Не пішла з керівництвом? Адже кажуть, що особливої приязні до колективу ти не відчуваєш?
– Дурненький… Просто ти мені сподобався.

РОЗДІЛ 6

Роман протікав надзвичайно бурхливо. Напевно, було навіть яке-не-яке кохання. Юля задовільнила свою природню “жіночу тугу за сильним плечем”, Борис же в свою чергу знайшов міцну підтримку на Фірмі. Їй-бо, крутіше за Володю. Слово секретаря справді робило дива! Фірма здивувалась, попліткувала на перекурах та й принишкла в очікуванні. А Борису почали доручати невеличкі важливі справи, що вимагали зачасту суворої конфіденційності; Володі, безпосередньому начальнику Бориса, було наказано опікувати, наглядати і підучувати по ходу справ свого підлеглого.
Ну, а Борис був хорошим учнем. Дуже швидко він освоїв хитрощі „маркетингу” Фірми – що, куди, скільки і до чиєї кишені. Кому треба хабара всунути, а кого можна на три веселих послати. Ткачук стрімко завойовував провідні позиції на Фірмі.
Скажемо також кілька слів про Симпатюлю. О, Юля була да-а-алеко! непростою жінкою. За якийсь час хлопець зрозумів чому саме у такої привабливої дівчини до цього часу не було ні чоловіка, ні бойфренда або хоча би якогось середньостатистичного коханця – адже вона при зближенні дистанції спілкування все більше і більше полюбляла входити у роль Пані Господарки! Під холоднечу Пломбірчика іноді потрапляв навіть сам Борис. Настрій дівчини передбачити було просто неможливо. Юля Островська належала до когорти тих незрозумілих нікому жінок, які звинувачують вас у жорстокості за те, що ви надавали підсрачників хуліганам, що ображали перехожого. І було ще одне – Пломбірчик завжди хотіла все і зразу. Це не була жадібність чи щось у цьому роді. Це все банальне жіноче „Х А Ч Ю!”, яке у Юлі виразилось особливо гостро під впливом впертого і сухого характеру. Але ні, не будемо перегинати – Островська володіла і ніжністю, і певною добротою. Зрештою, навіщо судити чи осуджувати? Історія знає чимало випадків, коли під кригою ховалось золоте серце…
І взагалі: не буває нехороших людей – просто занадто поширена невідповідність. Невідповідність, яку видно лише збоку, навіть збоку і трохи зверху. Треба відступити і злегка припіднятися над оточуючим, щоб побачити її. Порівняння – пляма на спині одягнутого піджака…
Даааа, тут ти попав, Боря, попав… Розраховував, звичайно, на дівчину попростіше. Таку собі пересічну дурепу. Проте… симбіоз був взаємовигідним і Борис пропускав все крізь вуха, хоча і нічого не забував. В ліжку Островська його майже задовільняла… Зрештою, навіть це не мало особливого значення для Ткачука. Пломбірчик була міцним лоббі Ткачуку. Крапка.
Але про що там говорити – нюансів вистачало і без Юлі. Банальна поїздка до рідного райцентру була нереальним планом. Ні про який відгул на Фірмі не могло бути й мови. Ще й Юля напосідала… А поїхати додому іноді дуже кортіло! Забити на всі і вся, покинути до дідька кляту відповідальність (коли постійно вчишся завжди присутній мандраж – права на помилку не було), вимкнути хоч на два дні мобільний телефон (який йому нещодавно видали на Фірмі!)… Та й понтів на селі покидати не завадило б… Але основне – хоч кар’єра і не давалася Ткачуку занадто дорогою ціною, напруження хотілося зняти. Та 284 кілометри виявилися завеликою відстанню. Навіть для сучасної людини.
За батьків Борис особливо не турбувався – живі, здорові та й слава Богу. Гроші він їм відправляв регулярно, прибуток цілком дозволяв добре підтримувати стареньких. Гроші… У Бориса завівся такий собі непоганий банківський рахунок (ну не тримати ж капітал за фанерними гуртожитськими дверима!). А ще він серйозно замислювався над переїздом до нормального помешкання. Хоча наразі „шпаківня”, як називав свою кімнату Борис, його виручала, так як недорога платня за проживання допомагала відкладати більшу суму до банку.
Друзі. Тут окрема ситуація. Знайомих було багацько, робота вимагала постійного спілкування з дуже різними людьми. Але чого-чого, а от друзів Борис не здобув. Був тільки Юлин друг, так званий Льодік, але це окрема історія. Колеги по роботі почали намагатися підтримувати суто ділові стосунки, пам’ятаючи про канал Бориса до Директора. Стрімкий зліт Бориса нікому не прийшовся до душі. Люди працювали різні, проте мало за кого хоч колись замовляли слівце керівництву. Навіть Володя, друг дитинства!, відчувши круту конкуренцію зі сторони Ткачука, віддалився. Він заробив свою посаду, працюючи в цій галузі від самого закінчення Міського ВЗО і проявивши неабиякі здібності у вирішенні повсякденних справ. Фактично це він підняв структуру роботи відділу маркетингу, а також систему збуту Фірми до наявної планки. Підняв її, користуючись молодечим запалом та сприятливою для афер ситуацією в Країні. І втрачати напрацьовані позиції Володі аж ніяк не хотілось. Проте він реально дивився на речі і бачив, що забагато козирів не в його рукаві. Система була більш-менш налагоджена і про незамінність когось із працівників не могло бути й мови. Триста раз Володя скляв себе за те, що влаштував Бориса на Фірму… Подібного ходу подій план допомоги товаришу не передбачав. Володя нервував і, щоб не гріти далі зміюку на грудях, намагався триматися на безпечній відстані.
Давня дружба застрягла в минулому.
А Борис, незважаючи на усі негаразди, вперто тримався своєї лінії. Невдовзі його вже призначили замісником Володі. Старого замісника тупо звільнили. Без пояснень і „за власним бажанням”. Відверто кажучи – Юлі заслуга. Відділ був в шоці. Ця подія теж не принесла Ткачуку додаткових пунктів серед колективу. Невідомо коли і за що Фірма дала йому прізвисько Семимісячний. Чи то за суворий тупуватий вигляд, чи то по козацькій традиції називати навпаки, чи то пак за недоношеність моральних аспектів… Історія замовчує. З легкої руки невідомого офісного жартівника прізвисько міцно закріпилося за плечима Ткачука.
Борис почав трудову діяльність на посаді замісника з того, що ввів у відділі Журнал. Хто коли прийшов, коли пішов – прізвище, підпис. Володя тихо офігів, поматюкався з Борисом віч-на-віч („Борь, ти вже в корінь заїбав, це ж, блять, не армія!”), але… Юля, Юля… Що ж таке ти робила з Іваном Петровичем? Нагадувала шкільне кохання? Дорогу двоюрідну бабусю?!.. Нове правило прижилося і дуже швидко цією заразою захворіли всі відділи Фірми.
Ось так і жив Семимісячний, чи то пак Борис. Щось завойовував, щось безповоротно втрачав, сам того не знаючи. Або не звертаючи на подібні речі увагу, як на абсолютно незначущі. Можливо не все його задовільняло стовідсотково, але Ткачук знав, що життя не кусень хліба з маслом. І вперто!, я би сказав навіть фанатично!, добивався свого…

– Борис Володимирович? – донеслось із слухавки.
– Я слухаю, – сухо мовив Борис.
Голос враз змінився і став грайливо-привітним.
– А вас турбують із приймальні Директора, Борис Володимирович. – Юля захихотіла, але враз посерйознішала. – Борь, зайди негайно, тебе Шеф хоче бачити.
– Окей, сонце, – І Ткачук поклав слухавку. Переклав мобілку зі столу до кишені піджака, поправив вузол краватки… Витягнув з нижньої шухляди столу замурзану щітку і протер туфлі. Туфлі задоволено заблищали. „Що там такого важливого Шеф вигадав? Були ж на нараді зранку…” – раптовий виклик дещо збентежив Ткачука, проте ніякого виробничого гріха за собою Борис не згадав і тому сміливо рушив до приймальні Директора.
Приймальна розташовувалася у іншому приміщенні, названому рядовими співробітниками Фірми Штабом, розташованому на другому, затишнішому кінці внутрішнього дворику. Борис закинув до рота жуйку і із задоволенням вийшов на свіже травневе повітря. У подвір’ї, як і завжди, було людно і гамірно. Робітники відгружали товар у вантажівки, з виробничих приміщень долинали глухі звуки працюючих електромоторів. Кілька працівників курили біля смітника, але зауваживши Ткачука, покидали недопалки і неохоче повернулись до роботи. Борис швидко йшов, погордливо вітаючись та ретельно оминаючи темні маслянисті калюжі.
Біля директорського корпусу він озирнувся, окинув поглядом, немов просканував, подвір’я, кивнув охоронцю і увійшов усередину.
Хтось із робітників гидливо сплюнув в сторону Штабу. Дивом-дивним, але Семимісячного знали всі.
Світлий просторий коридор охоче відбивав відлунням стук каблуків Бориса. Тут, немовби іронізуючи над галасливим пеклом виробничої території, панував спокій і прохолода. Зрідка пробігали працівниці з якимись паперами у руках. Вони з’являлись з невідомо яких кабінетів і розчинялись таємничим чином у інших. Дисципліна у Штабі була залізна.
Піднявшись на другий поверх, Борис підійшов до великих напівпрозорих дверей. Вони грізно глянули на парубка великим чорним написом „ПРИЙМАЛЬНА”. Ткачук злегка постукав і, не чекаючи відповіді, увійшов. У великому залі, заставленому суворими етажерками з бозна чим, біля вселяючих повагу дверей за столиком сиділа Юля. Дівчина визирнула з-за комп’ютерного монітору і, при вигляді коханого, посміхнулась.
– Привіт, привіт, – промуркотіла вона, – заходи швидше. Він вже двічі перепитував де ти.
Борис зайшов за Юлин столик (на моніторі – пасьянс), нахилився і невиразно цмокнув її у щічку.
– Розкажи мені що трапилось? – пошепки спитав він.
Чого ти, дурепо, так либишся?!
Нерви.
– Поняття не маю, – так же пошепки відповіла Пломбірчик, – вийшов, каже: „Юленька, а покличте до мене будь-ласка Ткачука з маркетингу”. Потім розвернувся у дверях: „І попросіть свого Бориса хай не бариться”…
– І все?
– І все…
Борис випростався, обійшов навколо столика і взявся за клямку директорських дверей.
– Доповідати будеш?
– Та йди вже, – махнула Юля рукою, – Він казав, щоб ти одразу заходив.
Борис глибоко видихнув, звичним рухом легенько постукав і протиснувся досередини.
– Іван Петрович? – запитально мовив він, зачиняючи за собою двері. Відповіді не послідувало і Борис огледівся. У кабінеті нікого не було. – Іван Петрович?! – Вже голосніше покликав парубок.
Раптом з-за дверей. що розташовувались в дальньому кутку кабінету, почувся характерний хрип води, яку спускали до кльозету. За мить з власної вбиральні з’явився і сам Директор, застібаючи на ходу штани.
Борис дещо розгубився. Проте Іван Петрович навіть не думав ніяковіти і посміхаючись рушив до хлопця.
– А, Борис, – мовив він, простягаючи правицю, – заходи, заходи. Щось ти довго добираєшся… Я вже аж зачекався.
Борис штучно посміхнувся, як це годиться перед начальством, відповів на привітання і знову напружився. До незапланованих зустрічей з керівництвом він ставився з обережністю; мабуть, це було щось підсвідоме, нажите ще з ПТУшних та армійських часів, де кожне таке побачення, як правило, віщувало одні неприємності. Директор вмостився за своїм широчезним столом і вказав рукою на стілець поруч:
– Присідай, побалакаємо. – Іван Петрович розвалився у шкіряному кріслі і механічно поправив якийсь папірець на столі. – Як живеться, Борисе, як працюється?
– Та не жаліюсь, – Борис не знав що й казати.
– Ну і слава Богу. Ти в нас порівнянно недавно, а зарекомендував себе непогано… В роботу вникнув, виконуєш старанно… – Директор знову посунув листок, що вочевидь мозолив йому очі. Борис по-котячому проводив поглядом цей рух. – Але візьмемо конкретніше… Що там з поставками на „Захід-сервіс”?
Ось воно. Борис пропрацьовував цю контору два тижні назад. Великий дистриб’ютор. Постійний клієнт. Кілька регіонів. Але замовили товару на чверть менше, ніж завжди.
– Я доповідав Володимиру Павловичу. Беруть, але тільки 15 тисяч.
Директор гмукнув.
– Чому?
– Об’єктивно важко сказати. Темнять. Багато непереконливих причин… – Борис знизав плечима. – Але мені здається…
– От що, – перебив його Директор, – шуруй туди і кажи хай беруть всі 20 штук. На папері буде 15, а в реалі 20. І на 15 відсотків дешевше їм буде, зрозумів? Не на 10, як завжди, а на 15! Але різницю хай тепер налом привозять, після доставки. Тобі особисто. А ти – сюди. І Володі ні слова. Скажеш моє особисте розпорядження.
„Щось новеньке. Володя про такі речі не розповідав…”.
– Так там же така сума буде… – прикинув подумки Борис. – Не закруто мені одному з таким шматком кататись?
– Начальник охорони в курсі. Тільки що – кілька людей і автомобіль у твоєму розпорядженні. Та і досьє твоє свідчить, що не такий простий ти чоловік. Завтра доповісиш. На сьогодні все. Та, ще одне… Бабі своїй теж нічого не кажи. – Іван Петрович підняв слухавку телефону і сказав: – Юля, з’єднайте мене з Ви****ським. Так, будь-ласка.
Борис підвівся. Директор махнув йому рукою: йди, мовляв. Парубок повернувся і вийшов з кабінету.
Юля зустріла його зацікавленим поглядом:
– Ну, що там?
Борис шепнув: „Увечері” і залишив ошелешену Юлю тет-а-тет з пасьянсом у 85 герц.
Йому треба було поміркувати. Наказ Директора був дуже серйозним. Зрештою, посаду зама відділу треба було якось відпрацьовувати. Але чому все-таки я? Чим Володя не влаштовує? Або чим не вгодив? Перевіряють? „Курва мать, – подумав Борис. – в будь-якому випадку це завдання провалити не можна”. Це завдання, у разі успішного його виконання, привідкривало йому дуже великий козир – довіру…

Але переживав Борис дарма. „Захід-сервіс”, в особі його замдиректора довго вмовляти не довелось. Точніше, не довелось зовсім.

В кар’єрі Бориса намічався новий виток.

РОЗДІЛ 7

– Ну, що скажете, Іване Петровичу? Обов’язково треба було такий цирк влаштовувати? – Петро Романович, начальник охорони Фірми, нервово забичкував сигарету і викинув її покручене страждальне тільце через вікно директорського кабінету. – Чотири пацана в ауті! Чо-ти-ри! Мені ж їх піднімати тепер… – Він нервово поправив великий перстень на безіменному пальці. – Ну хіба не можна було інакшим шляхом його перевірити?
Іван Петрович спокійно дивився на „головного охоронця”. Директор розвалився в своєму розкішному кріслі і зрідка постукував пальцями по столі.
– Петре, зрозумій ти нарешті – нам треба було його подивитись на ділі. Я про це навіть чути більше не хочу. Сам знаєш, як іноді буває – в теорії одне, а на практиці – інше. Ми це вже обговорювали коли все планували. Нам давно треба було людину подібного класу. Ми ж не копійками жартуємо. – Іван Петрович витягнув носовичка і протер окуляри. – Хлопців твоїх забезпечимо всім необхідним. За це не турбуйся. Краще розкажи ще раз докладніше як все було…
Петро Романович обережно здмухнув попіл з дорогого костюму і знову нервово запалив:
– Як… Дуже просто. Так як планувалось. Ми їх вистежили. Подивились як Борис приймає передачу. Він вочевидь ще й перераховував все… Хвилин двадцять вони в машині сиділи. Потім ті уроди поїхали на фіг, а ми нашу тачку підрізали в провулку… Наші пацани в масках вибігли, до машини рвонули. Звідти наші же ж. Ну, всі наші то в курсі були – там був такий собі показовий виступ. Стволи повибивали одне від одного одразу і в рукопашну. Ну, типу, тих, що з Борисом були, поклали мордою в землю, аж раптом цей падорваний, – Петро Романович підвищив голос – вирулює з машини і починає направо–наліво… Там такий заміс був, ого-го! Казали пацани, які з тим козлом їздили, що вже навіть думали його відтягувати. Боялись, що ваш Боря ствол якийсь підніме із землі…
Іван Петрович здається був задоволений почутим.
– Так проти скількох він був?
– П’ятьох. Одному менше дісталося, бо його Борис одразу з ноги вирубив і він у відключці лежав.
– А Борису надавали трохи? – Директор зацікавлено подався вперед. В цю мить він був схожий на шкодного хлопчака.
– Та ви ж самі бачили. Все на лиці. І все ж таки, – начальник охорони не міг заспокоїтись, – ви ж бачили його анкету! Там же чорним по білому написано: „спецназ”! Це ж не дитячий садок „Сонечко”! Там школа серйозна – підготовка на рівні, будьте спокійні! А після відбою знаєте які гладіаторські бої в кубрику влаштовуються? Табуретками одне одного валять! Звідти стальними виходять… Та ще й габарити в Бориса як в коня!
Було помітно, що Петро Романович знав те, про що говорить.
– Саме тому я його і вибрав, – спокійно сказав Директор, погладжуючи себе по виголеному карку. – Юля просто підказала цінний екземпляр.
„Блять, знову Юля”, подумав Петро Романович.
Директор замислився.
– Дааа…. Цінний кадр. Нічого не скажеш. А ти якої думки?
Начальник охорони сіпнувся.
– Об’єктивно – в порядку. Боєць класний. Як виконавець теж згодиться. А якщо ви кажете, що він ще й в роботі своїй розбирається… – І знову закуривши, додав: – Але пацанів мені все одно шкода. Я тут його розповідь слухав, а в самого таа-а-ак руки свербіли!
– Добре, Петре, я врахую це, – сухо мовив Директор. – Кожному бійцю, що там був – премію у розмірі місячної зарплатні. На лікування видасиш окремо. І головне – попрацюй з ними, щоб забули про все. Нічого не було.
– Ображаєте…
– Нагадую. Все, можеш бути вільним.
Петро Романович секунду помовчав, гасячи недопалок.
– Іван Петрович, а яку премію ви дасте Борису? – запитав він.
Директор важко подивився йому у вічі.
– Він буде працювати на процент, Петре. Я так вирішив. Так буде надійніше.
Начальник охорони нічого не сказав, але всім своїм виглядом прокричав: ОГО! НІ ХЄРА СОБІ!
– А не зарано? – стиха мовив він.
– Ні. І це не обговорюється. На раді керівництва оголошу завтра.
– А Володя?
– Володя ніколи не підходив для таких справ, і ти це прекрасно знаєш, Петре. У Володі є одна проблема – загострене почуття справедливості, яке часом не йде справі на користь. Ми працюємо разом вже чотирнадцять років, а ти таке питаєш. Володя розумний і пронирливий, його заслуг ми не убавимо. Він далі залишиться головним по збуту. Такого цінного кадра губити не можна в будь-якому випадку. А для викрутасів наших знайшлася більш гідна заміна. Просто для подібних речей ми тепер маємо такого собі надійного виконавця, до того ж напористого і жорсткого, а в разі чого – на нього повісимо всіх собак, не зачіпаючи Володю.
– Я завжди казав, що можу виконувати цю роботу.
– Петре, ти починаєш мене дратувати. – Директор незадоволено зморщив носа. – В тебе що, роботи замало стало? Як ти це собі уявляєш? Домовляється одна людина, а забирає інша? Ще й такі бандюківські типажі як ти і пацани твої?! Кінців багато – протилежна сторона буде незадоволена, що може призвести до відмови вести спільний бізнес.
– Я все зрозумів, Іване Петровичу, – стримано сказав Петро Романович. – Останнє питання: а якби ми таки забрали ці гроші? Що було б тоді? Ви тоді сказали, що подивимось по ситуації.
Директор подивився на начальника охорони як на дебіла.
– Він би відпрацював їх, Петре. Можеш іти.

РОЗДІЛ 8

Поняття „хороший” і „поганий” – рівнозначні. Я би навіть сказав тотожні і однаковісінькі. Все залежить лише від того звідки дивитись. З чийого боку…
Так от, з точки зору Бориса Льодік був поганим. Не в’язалися їхні світогляди ні дротом, ні скотчем. А спілкуватися було потрібно, тому що Льоня Войтович, або просто Льодік був найкращим другом Юлі. Тому, почувши, що він ввечері запрошує в паб на пиво, Борис мимоволі скривився.
– Борчик, ну чого ти знову? – ображено спитала Юля.
– Сонце, ну ти ж знаєш, що він мене дещо нервує.
– Не вигадуй, – просто сказала дівчина і сіла в авто.
Льодік… Ууууу… Терпіти не можу це підерастичне створіння. Ці його плавні рухи, манси, манера розмови… Зачіска під півника, приталені сорочки з гавайськими візерунками, забагато одеколону і тонкі дамські сигаретки – ось він, Льодік. І знову буде цілий вечір говорити ні про що. Ніякої конкретики. Чого Юля від нього так преться?
Та по хєр Юля! Чого від нього повинен пертись я?!
Борис сів за кермо і нервово хряпнув дверима.
До речі, до речі! Борис узяв авто в кредит! Сріблясту азійську красуню! Щоправда вітчизняної збірки, але – новий автомобіль – це новий автомобіль, як не крути. Наче нецілована дівчина. Ех… Хочу бути маркетологом.
Пробачте, відволікся.
Звісно ж, Борис почав краще заробляти. І коли у черговий раз проходив біля стоянки авто керівництва напроти Штабу, замислився: „А може б то варто починати?!”. В той же вечір Борис по телефону проконсультувався із компетентними в даних питаннях людьми, а на наступний день вже був спудеєм курсів водіїв. Курси були лише атрибутом одержання водійських прав, так як Ткачук непогано навчився мистецтву водіння в ПТУ і тих же збройних силах. І хоча Борису можна було перездати лише іспит з водіння (в училищі була підготовка водіїв вантажних автомобілів, категорія „С”), але прикинувши, що водійської практики вже давненько не було, а побити нове авто зовсім не посміхалось – Борис пішов вчитися заново.
З цього періоду Борисового життя відзначимо лише такий момент: одного разу, під час практичних занять, коли Борис з інструктором (Ткачук – за кермом) їхали по широкій трасі нового мікрорайону (як правило, постійно вирішуючи якісь справи інструктора – привези, відвези тощо), метрів за п’ятдесят перед автомобілем на проїжджу частину вискочив собака.
– Пригальмуй! – сіпнувся інструктор, огрядний чоловічок з яструбиним носом. – Та пригальмуй кажу!
– В чому справа? – спитав, призупиняючись Борис.
Інструктор тицьнув пальцем в пса, що прошмигнув перед ними.
– Ото бачиш?
– Ну?!
– Собаку давити не можна. Потім буде машина ламатися. – Яструбиний ніс багатозначно підняв вказівного пальця вгору. – Постійно. Якщо задавив пса – рахуй все, піздєц, можеш машину продавати одразу. І як будеш продавати – нікому про то не кажи. Бо не куплять.
– Угу… – Борис поглянув собаці услід. – Зрозуміло… А якщо людину збити? – зненацька запитав він.
Інструктор затнувся.
– Еееее… Про людину нічого не знаю. Знаю тільки те, що водії про собак балакають. – Питання спудея спантеличило досвідченого інструктора. – Про собаку знаю, а про людину… Міліція мабуть приїде. – Врешті непевно видав він.
Різницю між людиною і собакою старий інструктор так і не пояснив. І всю дорогу до гаража скоса підозріло поглядав на Ткачука, а в подальшому під час практичних занять з Борисом їздити відмовлявся.
Отож, щойно Борис став щасливим власником посвідчення водія (зауважте, тепер з категоріями „В” енд „С”!), він узяв Юлю і вирушив на екскурсію по автосалонах. Юля була гордою за свого хлопця – машину вибирає, хуліганам якимось два місяці тому не дався – суперчоловік! На другий день Борис відпросився з роботи, узяв в бухгалтерії якісь довідки і наприкінці робочого дня прирулив до прохідної на власному автомобілі.
Обмивали придбання в Штабі. Керівництво гуляло допізна і досхочу. Все закінчилося російською лазнею.
Володя, що їздив на брунатній Ауді 80, яка все ще трималась непогано, хоча і бачила кращі часи, дивився на новеньку машину ледь чи не відкривши рота. І не в тому річ, що Володя ніколи не бачив такого авто – воно було Борисове! В такі строки! Свій перший автомобіль Володя власноруч пригнав із Бундесліги після трьох років напруженої роботи.
– Скільки? – спитав він врешті-решт.
– Та я її, Вовка, в кредит взяв… – ухилився від відповіді Борис. – Та ще й без тюнінгу ніякого. Найдешевша комплектація. Стандарт.
Володя більше нічого не сказав. А Борис зрозумів, що той таки поїде по салонах і подивиться на ціну. Ну і хай, подумав хлопець.
Потім Борис, після урочисто-банних процедур, порозвозивши кого треба по домівках, годині так в третій ночі почав шукати місце на стоянках. Але всі вони були заповнені вщент. Ткачук, злий як чорт, поперся ставити авто на внутрішню стоянку Фірми. Додому він поїхав на таксі.
А злопам’ятна охорона Фірми добряче пореготала над непередбачливим Борисом…
Так от, Борис сів за кермо і нервово хряпнув дверима.
– Тебе куди відвезти? – незадоволено спитав він.
– Тобто куди? – здивувалась Юля, розглядаючи себе у дзеркалі заднього вигляду. – Ми ж з Льодіком на пиво ідем.
– По-перше, це ви з Льодіком ідете на пиво. Я за кермом. – сказав Борис, відчиняючи вікно. Проте, в розігрітій на липневому сонці машині, від спеки це не рятувало. Шкода, подумав Борис, що відпустки влітку в цьому році не буде. – По-друге, мені необхідно заїхати в гуртожиток перевдягнутися. В костюмі в паб іти не хочу.
– Добре, коханий, – примирливо мовила Юля. – Тоді поїхали до тебе, потім десь швиденько перекусимо і в паб. Добре? До речі, коли ти плануєш зняти квартиру? Скоро осінь, далі зима… Скоро студенти будуть квартири шукати, сутужно буде з вибором… А в тебе в гуртожитку знову холодно буде… вжик вжик вжик вжииик вЖИк вжик вжик жик-жиииик! вжик вжик вжикккк вжик вжиик вжик вжик вжик вжИИк вжик вжик вжик вжик вжик може, хоч до мене переїдеш? – з надією запитала вона.
Це питання Островська задавала Борису вже не раз. Проте Ткачук переїжджати до Юлі не хотів і не збирався. Навіть ночувати у неї не любив. Це йому було не потрібно. Так Борис став би залежним.
І в цей раз парубок заперечливо похитав головою. Автомобіль проїхав ворота і понісся вздовж шумної рухливої вулиці. Борис замислився. Дійсно, восени і взимку у „шпаківні” було холоднувато. Можна підшукати щось на цей період. Якщо сподобається, та ще й недорого – там і залишусь.
Пора вже.
– Добре, сонце, підшукай мені щось в газетах оголошень. Ти ж все одно на роботі не вельми зайнята. Так, щоб недорого і недалеко від мого гуртожитку.
– Як скажеш, коханий. Тобто, до мене не хочеш остаточно?! Якби ти лише знав, як ти мене цим ображаєш!
ВжиииииииииииииииииииииИИИИККккккккккккккк!

Заповнений паб гудів, немов вулик. Бджоли втікали від спеки і задухи і прагнули спожити якомога більше рятівної пивної рідини. Льодік вже чекав. Він припіднявся і помахав рукою, привертаючи до себе увагу. Великий запотівший кухоль пива в руці Льодіка потроїв неприязнь Ткачука, який був за кермом.
От піндос, зло подумав Борис, ще й столик зайняв біля самісінької барної стійки. Знову будуть постійно за спиною шмигати туди-сюди.
– Привіт, Юлік! Цццмок! О, ти поголив голову, Боря? – проспівав Льодік, вітаючись. – Тобі пасує. Киця моя, це зробило твій чоловічий профіль ще мужнішим! Ти тепер чимось схожий на Гошу Куценка з „Антикіллера”!
Борис змовчав. Порівняння йому сподобалось.
Підійшла офіціантка, прийняла замовлення і щезла. Ткачук оцінююче проводив поглядом округлість її бедер, обтягнутих фартушком. Юля і Льодік обмінювалися враженнями від робочого тижня, Борис підозріло розглядав пивну публіку. Для Ткачука це була така собі обов’язково-вимушена ділова зустріч, щось на зразок тих, що завжди тричі нервово обводяться маркером в органайзері; від яких немає куди подітись. Користуючись порадою старезного анекдоту – необхідно було розслабитися і отримати задоволення. Це був своєрідний податок на Юлю.
Але Льодік не був податковим інспектором – це був Юлин університетський товариш, батько якого не страждав від бідності і тому він (Льоня) міг займатися тим, чим душа забажає. А бажала душа Льодіка торгувати комп’ютерами. Батько придбав йому приміщення, намалював кілька корисних зв’язків – і все, бізнес помчав у вірному арифметичному керунку. Наростаюча конкуренція на ринку техніки (ще б пак, армія комп’ютерних фірм і самопальних „умільців на всі руки” збільшувалась з кожним днем) була для Льодіка чимось таким же примарним як голодні діти Центральної Африки чи персональна озонова дірка Амазонії. Батькові тендери вирішували все.
Дивом дивним дружили Льодік і Юля. Невідомо що пов’язувало їх між собою. Не було спільних інтересів, робочих питань, обміну досвідом… Проте дружба (а, можливо, і просто звичка) лише міцніла з року в рік.
– Любі мої, а давайте поїдемо в якийсь найтклюб? – Льодік випустив тонкий вульгарний струмочок диму. – Відволічемось, погульбанимо! Боря, киця моя, погоджуйся!
Нарешті бедра у фартушку зволили принести замовлення. Борис налив з готичного шпилястого графіна повну склянку мутного грейпрутового соку і випив її двома жадібними ковтками.
– Нє-а, – покрутив головою він. – Не катить. Я ще добре минулу поїздку пам’ятаю. Як ви мене біля барної стійки, денсполу заради, на три години залишили. Я тоді кави на півжиття вперед напився; та ще й за такі гроші, що можна би було тиждень безпроблемно харчуватися!
– Фу, який ти складний, – надувся Льодік. – Ще й злопам’ятний.
Борису захотілося дати комп’ютерному генію по морді. Мажор клятий, з ненавистю подумав він, синочок багатенький, тільки і думаєш де б то побільше бабла просрати. Тобі-то у всьому допомогли, підказали і галантно припіднесли на тарілочці… Пальцем об палець в житті не вдарив, а показувати ними путь істинний направо-наліво – хоч куди мастак! Тебе б до нас у Райцентр, ти б там на вулиці, попри пацанів, старшим чотирнадцяти не виріс би! Борис зло згадав поламаний вчора віконний шпінгалет в своїй кімнаті, встав і без пояснень вийшов в напрямку туалету.
Льодік проводив його сумним коров’ячим поглядом.
– Ти, киця моя, не ображайся, – співчутливим тоном сказав він. – Але, здається мені, що в твоєму мужчині десь проскакує генетичний error…
Юля якось напрочуд голосно відсьорбнула пиво.
– Перестань, Льодя. Він просто запрацьований.

РОЗДІЛ 9

Як і передбачала Юля, недороге і комфортабельне житло знайти було важко. Дівчина переглянула всі газети з оголошеннями, опитала всіх знайомих, зверталась у ріелтерські компанії – але все було марно. Або невиправдано дорого, або на околиці Міста, або проблеми з графіком подачі води (що у Місті було неабияким питанням!), або з господарями, або або або або… В Місті була зайнята кожна більш-менш пристойна шпарина.
Юля прохала допомогти Бориса, але він постійно не мав часу: зустрічі, наради, сауни з „колегами по цеху”… Одного разу вона таки не витримала і влаштувала Ткачуку сцену – мовляв, ти мене вже зовсім ігноруєш; ні в чому не допомагаєш; якби не робота на Фірмі, то узагалі б не бачились, та і на Фірмі майже не перетинаємось; навіщо я тобі посади вибиваю, до Директора підлещуюсь, посміхаюсь, жопою кручу – щоб ще більше не бачитись?! Борис мовчки вислухав, повернувся і пішов. Юля від злості проплакала півночі. На другий день Борис тільки спитав: „Заспокоїлась? Ну і слава Богу”. І все. Юля посердилась зо два дні і пробачила. Вона розуміла, що з того часу як Володю призначили на посаду комерційного директора Фірми (це був такий собі „хід конем” Директора – радянський метод усування людини із посади – підвищення по службі), яку власне під нього і створили, Борис обійняв місце начальника свого відділу і обов’язків у нього побільшало. Ситуацію ускладнило також те, що половина відділу після „усунення” Володі звільнилась за власним бажанням. Набір новачків приніс Ткачуку великий головний біль, так як багато часу йшло на контроль виконуваної ними роботи.
– Для чого мені це все? – питала себе Юля, гортаючи чергову газету оголошень. Але продовжувала шукати. Вона сподівалась, що в новому помешканні вони з Борисом оселяться вдвох. Чоловіча гідність не дозволяє йому переїхати до мене, до себе в гуртожиток кликати теж не вельми зручно… А так все повинно стати на свої місця.
Фортуна продемонструвала чудеса стоматології як завжди несподіванно. Глибокою осінню, коли вогкі холодні вітри почали наполегливо нагадувати про швидке наближення зими, Юля без ентузіазму переглядала свіжу порцію рекламної преси, що надходила на адресу Фірми. Відмітивши маркером кілька принадних пропозицій „здам житло”, дівчина взялась за телефонну слухавку.
– Альо? Доброго дня, я по оголошенню… Здали? Вже? Вибачте… Добридень, скільки у вас кімнат? Добре, дякую, буду шукати… Альо, ви оголошення подавали?..
Юлину бесіду краєм вуха слухала прибиральниця, пані Стася, що підмітала зелений ковролін приймальної. Коли дівчина роздратовано поклала слухавку, пані Стася невпевнено запитала:
– Юлічка, ви собі квартиру шукаєте?
– Та не собі, – відмахнулась та.
Прибиральниця зам’ялась. Потім зробила ще кілька механічних рухів віником і повернулась до столу секретарки.
– А кому, якщо не секрет?
– Що кому? – не зрозуміла Юля, що вже заглибилась у свій звичний пасьянс.
– Ну, кому житло шукаєте? – перепитала прибиральниця.
– А вам, пані Стася, яка різниця? Ну, Борису Володимировичу, припустимо.
– Ткачуку? З маркетингу?
– Так, йому.
– Просто, Юлічка, ми з чоловіком будемо квартиру під проживання здавати… – пані Стася говорила дуже невпевнено, неначе соромилася своїх слів. – Та боїмося будь-кого туди пускати… Думаю, може вам запропоную…
Такої разючої переміни в поведінці Юлі пані Стася ще не бачила. Секретарка вискочила з-за столу, посадила її на м’який диван для відвідувачів і нетерпляче запитала:
– Серйозно? А на якій вулиці?
– На Стрийській… Біля повороту на Володимирську. Може знаєте, Юлічка, там такий малесенький прохід в дворик є…
Юля була сама не своя від радості – ідеальний район! Те, що власне Бориско і хотів!
– А кімнат скільки?
– Дві кімнатки, кухонька є, ванна, туалет… І з подачею води особливих проблем немає…
Юля сказала „Одну хвилиночку” і заходилась готувати чай. Пані Стася замахала руками:
– Юлічка, дівчинко, не треба, зараз пан Диретор приїдуть, ще нагримають на мене! Не треба, дитинко!
Юля повернулась до дивану.
– А скільки хочете за місяць?
Пані Стася знизала плечима.
– Та так як люди беруть… Ну, для вас буде трохи дешевше звісно… Я ще з чоловіком пораджуся, але думаю, що гривень триста-триста п’ятдесят.
Юля аж підскочила. Яка удача! Подібні квартири в тому районі здавали рази в два дорожче.
– Пані Стася, ви просто диво! Ми згодні, вже вам кажу, навіть нікого більше не шукайте, чуєте мене? Ми можемо навіть сьогодні приїхати подивитися!
Пані Стася не заперечувала. Вона теж була задоволена, що знайшла порядних квартирантів. На тому і домовились. Юля пострибала до телефону повідомити Бориса, а прибиральниця домела ще один куток, зібрала свої причандали і зібралась йти.
Тут Юлю осінило.
– Пані Стася, а де ж ви будете мешкати?
– А ми, дитино, – жінка зітхнула і поставила відро зі сміттям, – до іншої квартири перебираємось. Поближче до центру. Там будинок старий, ще австрійський, віконця на університетський парк виходять. Ми чотири роки за однією старенькою наглядали, годували, прибирали… так от вона, царство їй небесне, нам своє помешкання відписала.
– Зрозуміло, – буркнула Юля.
„Щастить же людям!”, подумала вона.

Рішення було прийняте в той же вечір. Помешкання Борису сподобалось. До того ж, пані Стася і її чоловік обіцяли залишити в користування більшу частину меблів. Ткачук залишив завдаток на кілька місяців вперед, попередньо повідомивши, що планує зробити мінімальний ремонт – надто вже йому не сподобались тріщини на штукатурці. Як вже змінювати умови – так всерйоз, вирішив він. Пані Стася була у захваті – ще б пак, мало того що квартиранта знайшла, він ще й оселю за власний кошт підремонтує!
Отже, ключі були урочисто вручені і Борис з Юлею подалися на вихід.
Борис вийшов з підїзду і на мить офігів. Біля його автомобіля навколішки стояв якийсь старий бомж і намагався цурпалком патика дістати щось з-під машини. Поруч бомжа стояла велика замурзана клітчата сумка. Дідок кхекав, ойкав, захоплений своєю справою і навіть не помітив появи господарів транспорту.
– Ей, блять, ти що тут робиш?! – Борис штурхнув старого ногою.
Той злякано підхопився.
– Та нічого, прошу пана… Там пляшка порожня лежала, я тільки її запримітив, аж тут ви приїхали… – Дідок винувато зняв шапку і нервово вертів її у руках. – Я чекав, чекав, а потім вирішив сам дістати. Пункт прийому, знаєте, зачиниться скоро. А вона, клята, не викочується… Я її пробував паличкою підсунути, всього-навсього.
Ткачук прискіпливо оглянув дверцята і переднє крило (ушкоджень не було) і тепер зверхньо і з огидою дивився на старого. Юля лякливо куталась у пальто поруч.
– Ти ж міг машину подряпати, довбень! Хто б тоді за фарбу платив? Пляшками би розраховувався?
Бомж підняв світлі очі на Бориса. Зеленкувата борода погордливо сіпнулась.
– Я може і бідний, прошу пана, але не дурний. Я би нічого не подряпав.
– Якщо не дурний, чого не працюєш? Га? Працювати, кажу, ти не пробував?
Бомж одягнув шапку і мовчки підняв сумку.
– Дякую, прошу пана, – тихо сказав він.
– За що, йоптвою?
– За те, що в обличчя одразу не вдарили. Зі мною рідко хто розмовляє.
Борис лайнувся, крикнув: „Юля, сідай в машину, воно якесь в корінь йобнуте” і заліз до авто. Мотор замуркав, срібляста машина рвонула з місця.
„Щоб ти здох, козел”, подумали обидвоє.

РОЗДІЛ 10

Борис обережно, зважаючи на слизьку дорогу, підрулив до свого нового під’їзду. Вимкнув магнітолу і запхав її „морду” до кишені кашемірового пальто. Хвилю посидів, замислившись. З голови не йшла нова сусідка, з якою він познайомився кілька днів тому. Темноволосе світлооке диво на ім’я Мар’янка… Гм, напевно такого жару в ліжку дає аж аж аЖ АЖ… Борису звело подих – він уявив себе поруч (а також ззаду і збоку) оголеної дівчини. Фантастичний вогник нової жінки манив пагубним зеленим болотяним блиском, оманливо засмоктував, вабив незвіданним і таким багатообіцяючим Чимось, магнетично притягував увагу і наївні цивільні думки все більше і глибше.
– Цікаво… – крізь зуби процідив він. – Цікаво, який у тебе бойфренд…
Борис вже ненавидів свого сусіда лютою чорнявою ненавистю. „Майстри розповідали, що панк якийсь… З гітарою вештається. Мабуть, невдаха черговий. Мальчік а-ля Цой.”.
Може б то йому по сраці надавати?
Ет, ні… Зачекаємо. Приживемось, придивимось. В нас вже є певне положення в суспільстві. Не буду опускатись. А дівки і самі на бабло прилітають.
Борис самовдоволено кхекнув, натягнув картуза і вибрався з авто. Любовно обдивився свою Leganz’у і поставив кобилку на сигналізацію.
Пі-піп! – підморгнула фарами коняка.
Борис піднімався по сходах і, обтрушуючи сніг з підошв, важко тупцяв ногами. Зверху клацнули, закриваючись, двері.
„Невже сусідка?” – подумав він і пришвидшив крок.
Але біля дверей, мугикаючи і брязкаючи ключами, стояв сусід. Настрій Ткачука зіпсувався, але він не показав вигляду.
Борис окинув його прискіпливим поглядом. На вигляд – двадцять два. Чи двадцять три роки… Джинси. Важкі зимові черевики на грубій підошві. Довга темно-зелена куртка з коричневими вставками на рукавах. Піднятий комір. В’язана шапочка з невідомим лейблом. З-під шапки стирчать неслухняні світлі пасма волосся. Якийсь чорний чохол на плечі. Мабуть, гітара. Ага, точно, по формі помітно.
Хлопець перестав мугикати, відірвав погляд від в’язанки ключів і зиркнув на Бориса. Він пробігся поглядом по Ткачуку і повернувся до своєї справи. Борису не сподобався цей погляд. Очі юнака ковзнули по ньому швидко і уважно, неначе у чомусь пересвідчувалися. Неприємне враження, особливо коли бачиш людину вперше.
Сусід нарешті витягнув ключ з дверей і, поправляючи чохол на плечі, хотів пройти повз Бориса. В армії Ткачука вчили, що до потенційного ворога треба триматися якомога ближче. І тому Борис вирішив познайомитися. Він широко посміхнувся і простягнув руку для привітання:
– Радий бачити сусіда! – Проте його очі не виявили захоплення і залишились такими ж холодними. – З сусідкою я вже познайомився, а тепер з вами… Борис, – представився Ткачук. – Буду у дев’яносто сьомій мешкати.
„Зараз ми тебе прощупаємо”, – подумав Борис. – „Подивимось, що за чмо трахає таку Мар’яну!”.
Гриня потиснув руку Ткачука. Борис з натиском потиснув правицю парубка. Рука виявилась міцною. Це чомусь не сподобалось.
– Григорій, – сказав сусід. – Можна Гриня…
– Приємно, приємно… – Борис обмацував „Григорія” очима. – Я бачу, що ви музикант? – запитав він, кивнувши на кофр з гітарою.
– Є трохи… – неохоче відповів Гриня.
– Десь граєте? – поцікавився Борис і, почувши відповідь, мовив: – Група? Чув, чув…
“Фіг то правда”, – зло подумав Ткачук. Його почав втомлювати цей мудак з поглядом занадто розумного кота. Борис не любив подібного складу людей. Ще один нев’їбенний геній. Музікант, бачте. Шульберт нах. Потенційний наркоман і злодюга. Треба було зав’язувати з бесідою. Він дістав з кишені свого дорогого пальто гаманець і витягнув з нього візитку.
– А я маркетолог, – сказав він, простягаючи візитку Грині. І за звичкою додав: – Звертайтесь при нагоді…
Сусід ввічливо взяв її, подякував, тут же пильно роздивився і здивовано підняв брови: “Начальник? Фірма? Чув, чув…”. Ще б пак, як ти міг, казліна, не чути про Фірму? Друге за величиною приватне підприємство Міста! Відчуття своєї вищості помазало Ткачуку медом по грудях і він прямо-таки розцвів. Сусіди ще раз обмінялись люб’язностями і розкланялись.
Ткачук нервово відчинив двері і огледівся. Майстри хоч і бухали на роботі (про що свідчили три порожні пляшки з-під дешевої горілки, акуратно складені в кутку коридору), але справу свою знали непогано. Борис подумки прикинув обсяг зробленої ними за чотири дні роботи і із задоволенням прийшов до висновку, що з такими темпами переселятися до нового помешкання можна буде зовсім скоро. Гуртожитська „шпаківня” дістала вже далі нікуди. Особливо дратував холодний, брудний, пропахлий хлоркою і відходами, загальний туалет, а особливо походи туди при потребі серед ночі. Про загальний душ у підвалі Боря практично нічого не пам’ятав – останнім часом серйозно ставали в пригоді „ділові зустрічі” в саунах та Юлина ванна. Але дратувала електроплитка, дратували підсилені відлунням голоси і кроки сусідів в коридорі і за стіною, незрозумілий сморід, дратував сірий індустріальний пейзаж якогось закинутого підприємства і шум автомобілів за вікном. Та і комендантша, всюдисуща пані Люба, підозріло окидаючи поглядом його дорогі костюми і краватки, вже не раз цікавилася, коли ж це Борис збирається переїжджати. Пані Люба знала все і про всіх, вона мала дивовижний талант бути в курсі подій. У корінних мешканців гуртожитку була навіть приказка на цей рахунок: „Любов Тарасівна не спить!”. Парубок знав, що цікавість пані Люби – це лише натяк на черговий хабар і всі подібні питання-закиди ігнорував.
Він ще раз із задоволенням обійшов просторе двокімнатне помешкання. Ще кілька тижнів і – приймай, хато, нового господаря!
Борис обернувся, обережно пройшов біля банок з фарбою, мішків з гіпсом і інших будівельних аксессуарів, косо глянув на пляшки в коридорі і вийшов.
До гуртожитку він їхав обережно. Слизька дорога не дозволяла розвинути високу швидкість; ще й лапатий сніг безсоромно і зацікавлено зазирав у лобове скло. Але Борис і не поспішав. Приглушене радіо, тепло і запах автомобільної штинялки лише покращували і без того хороший настрій. Червоні вогники стоп-сигналів дражнили і нагадували про наближення Нового року. Ткачук навіть почав шось мугикати під ніс. Зненацька музика нагадала про сусіда. Ех, Мар’янка, Мар’янка, чим же тебе причарувало це волохате мудило? Борис міцніше стиснув кермо і додав газу. Що воно може тобі дати? І чи дасть коли-небудь?!
Борис вольовим зусиллям відігнав злість – псувати настрій аж ніяк не хотілось.
Проте зіпсувати його було суджено. Коли Ткачук, поставивши автомобіль на стоянку, поруч із гуртожитком, добрався нарешті крізь снігові замети до теплої прохідної на нього чекав сюрприз. Старенька вахтерка окликнула Бориса і розгублено показала на тіло, що сидячи куняло на дерев’яній лаві в дальньому закутку холлу.
– Ось, Борис Володимирович, – якось винувато мовила вона. – Це до вас. Я не пустила, знала, що вас ще нема… Він тут вже годину спить.
– Дякую, тьотя Емма, – сказав Борис і направився до невідомого чоловіка. Але чоловік виявився зовсім не невідомим… Це був Володя, причому, по всіх ознаках, ще й добряче п’яний. Шапка сповзла на лоба, шалик безвольно висів на грудях. Дублянка була повністю розщіпнута. Від Володі сильно тхнуло спиртним.
– Ей, Володя, – покликав Борис, легенько штурхаючи того в плече. – Вовка, прокидайся!
Володя прокинувся і, відкривши очі, нерозуміюче обвів поглядом гуртожитський холл. Потім він сфокусувався на Борисові.
– О, Боря! – гукнув він, все ще придивляючись. – А я до тебе в гості прийшов! Прикинь, в перший раз! Ти ж, курвій син, ніколи і не кликав… А он та тітка, – Володя непевним рухом ткнув пальцем в сторону прохідної, – мене не впустила! Казала, що тебе нема!
– Є я вже, є, – заспокоїв його Борис і допоміг підвестись. Тільки таких гостей йому бракувало! – Ходімо, я тобі таксі викличу.
Володя запротестував.
– Ніяких таксі, друже! Я в гості прийшов, а ти мене проганяєш!
Борис прискіпливо огледів свого товариша і зрозумів, що так просто йому не відкараскатись.
– Добре, – беземоційно сказав він. – Пішли.
На диво, Володя тримався дуже непогано. Він впевнено подолав перепони турнікету і сорок вісім сходинок у напівтемряві на третій поверх. В гуртожитському коридорі пахло тютюном, чиєюсь вечерею і паленим волоссям. Десь наверху лаялись.
– Хулі у вас тут так гамірно, Борь? – спитав Володя десь в районі сімнадцятої сходинки.
– Це „общага”, Вовка, що ти від неї хочеш…
Нарешті чоловіки дійшли до Борисової кімнати. Володя довго і обережно роздягався, за цей час Борис увімкнув на нагрів електрочайник.
– Кава, чай? – поцікавився він.
Володя зробив невиразний рух: мовляв, йому все рівно і огледів Ткачукові володіння.
– Даааааа… – розчаровано протягнув він. – Шику мало. І оце ти тут мешкаєш від приїзду?! Ні фіга собі!
Борис ствердно кивнув, зосереджено заливаючи окропом духм’яний зелений чай. Володя прискіпливо оглядав вид з вікна, потім ляснув себе по чолі і зі словами „Як же ж я міг забути” невідомо з якої кишені дублянки видобув пузату пляшку коньяку.
– Чарки на засіданні присутні?
– Присутні.
Борис дістав з тумбочки одноразові пластикові шкляночки. Потім нарізав ковбасу, сир і хліб і змайстрував бутерброди. Із тумбочки також з’явилась банка кабачкової ікри і каструля з овочевим рагу. Володя з дивним захопленням спостерігав за процедурою приготування „поляни”.
– Класно в тебе виходить, старий, – сказав він. – Видно одразу хист!
„Ти б з моє пожив холостяком, без жінки, ще б не таке вмів”, – роздратовано подумав Борис і сказав:
– Це все практика. З часом приходить до всіх.
– Чуєш, а де ти зараз овочі береш?!
– Заготівельні закрутки – велика річ. В тебе жінка хіба не готує?
Володя змовчав.
Чоловіки випили за зустріч.
– Ну, Володька, – пережовуючи бутерброд вимовив Борис. – Чого прийшов? Я ж знаю, що не просто так, ввічливості заради.
Володя обережно поставив шкляночку на стіл, пожартувавши на цей рахунок „не дай Боже розіб’ється”. Борис розізлився. Нема в мене кришталю! Нема! Кажи чого прийшов!
– Ну так що там, а, Володька?
– Та, в принципі, особливих причин для візиту в мене не було… – Володя повільно накладав овочеве рагу на бутерброд. – Просто прийшов до старого друга в гості. Що, не можна, скажеш?
– До старого друга – можна. Але здається мені, що прийшов ти як до співробітника.
– Неправий ти, Бориско, – Володя зітхнув і відкусив шматок збудованої власноруч конструкції. – Хоча… Ти помиляєшся, коли думаєш, що я заздрю твоєму швидкому зльоту. Нема мені чого тобі заздрити…
Ага, значить таки як до співробітника!, подумав Борис.
– …що там в тебе такого є, чого немає в мене?! Ну, досягнув ти посади швидше… Буває, попав в “струю”. Просто ти починав не з нуля, все-таки позиції були напрацьовані. Мною чи кимось іншим – пофіг. Не повинні ми були так налаштовуватись одне проти одного. Так, я не сперечаюсь, я переживав за своє місце… Чекай, давай за здоров’я.
Володя налив. Випили за сказане.
– Так от, – продовжив Володя. – Не повинні ми були так налаштовуватись одне проти одного. Ух, яка смакота! Ти сам це рагу приготував?! Си-и-ила!.. Так отож, не ми і налаштовувались. Скоріше налаштовували нас. Ти згоден?
Борис кивнув. До чого ти ведеш, Вовка?!
– Я ж тобі допомагав чим міг… Що, не так? Я і без цих йобаних нотацій „згори” навчив би тебе усім хитрощам… Що потроху і робив. Борь, я ж пам’ятаю як ми ще в Зарічків’я на дівок пацанами ходили! Як до нас мєстні причепились, довго вони тоді вигрібали! Не знали, суки, що позаду ще шестеро наших йде…
– А Льоньки день народження… коли Саня Арєх напився і з якогось присадибного городу всі кабачки повиривав?..
– А як Маркіян бухий під самісіньким електричним стовпом вночі срати сів? Крехтів, матюкався… А біля нас молода сім’я якась йшла, з гостин чи що… і дитина питає: „Мама, а що там дядя таке робить?”. А та їй: „Та стомився, певно, присів відпочити”… А Марек як бздане! Пам’ятаю, як у мене тоді від сміху живіт болів… Тебе ще тоді якийсь собака покусав. Ех, були часи… Знаєш, Борь, зараз в мене в кишені бабла достатньо, щоб півсупермаркета скупити! А щасливішим я почувався тоді, з кількома рублями на кишені… Пам’ятаєш, як ми купували на якусь урочисту гулянку по пачці більш пристойних цигарок?! Знову я не про те… Я хочу сказати, що… Ну, не все ж вирішують гроші, кар’єрні чемпіонати і все таке… Знаєш в чому справа? Все дуже просто! Проблема Нашого Часу полягає в тому, що дуже багато, навіть неприпустимо за-ба-га-то професій стали не-пре-стиж-ни-ми! Нонсенс! Непрестижні професії! Та ніхто не сперечається, що маляр чи сантехнік – це не кінозірка… Так, звісно, столяра Петренка не показують по телебаченню і не завішують кожний куток Міста бігбордами із його мордякою; але справа навіть не в тому! Столяр Петренко заробляє в сотні раз менше, ніж звізда кіно! Це все наслідок культу речей… Кожен хоче червону феррарі. І саме тому Петренко не йде працювати столяром і пиляти-шурувати по дереву, так як він хотів робити у дитинстві – він, прагнучи заробити легких грошенят, у пошуках іде зовсім в іншу галузь! Люди не в’їжджають, що немає поганих професій! Є погані спеціалісти… Хороший майстер завжди буде потрібний. І відповідно оплачуваний. Знову я відволікся… Не треба нам було дружби втрачати, Борь, – дуже серйозно сказав Володя. – Не можна нам було її втрачати. Давай за дружбу, старий…
Випили за дружбу.
– Навіть не знаю хто чи що в тому винне. Ніби і не я… Та і не ти. Ти ж не винуватий, що впав у око секретут… Тобто, Юлі. Пробач. Я-а-а зараз просто п’янюче бидло-о-о-о, – чомусь проспівав Володя. – Можу, знаєш, лишнього бовкнути. На чому я зупини… Ага, хто ж, блять, винен?! Не я, не ти, та і вона зрештою не винна, що схожа… – Володя замовк і почав ретельно жувати свою шедевральну канапку.
– На кого схожа?!
Володя мовчки дожував бутерброд.
– Не треба було мені казати… Не моя то справа. Але раз почав… Коротше кажучи, Бориско, у нашого Директора є донька, як дві краплі води схожа на твою Юлю. Власне тому її і взяли у свій час на роботу без конкурсу! Але суть пабєга не в тому! Дочка Директора змалку має вроджені проблеми зі здоров’ям! Де-Це-Пе! Чув про таке? І вона знаходиться на постійному лікуванні у спецзакладі! Тепер ти розумієш чому Шеф так прислухається до кожного слова твоєї дівчини?!
Звичайно, що Борису було зрозуміло. Директор вбачає у Юлі свою хвору доньку. Пазл склався, все стало очевидним. Не дарма Борис побачив у Юлі золоту жилу для своєї кар’єри.
– Ти тільки лишнього не бовкни ніде, – сказав Володя. – Цю історію знає дуже мало людей. Я підозрюю, що навіть самій Юлі про неї не відомо. Та й чесно кажучи, я не знаю випадку, щоб хтось цим користався… Крім тебе, звісно, ха-ха! Ти ж знаєш, яка вона у спілкуванні з чужими…
– Так, пилка вона ще та… І, мабуть, таки не знає нічого, – Ткачук нервово засміявся. – Я її колись здуру допитував про ці речі, чи вона з ним бува не трахається.
Чоловіки засміялись і випили.
– Так от що я хочу сказати власне, Бориско, – Володя догризав черговий витвір кулінарного мистецтва. – Чого і прийшов, мабуть… Можна я закурю? Ой, дякую… Не хочеться мені друзів втрачати…
Борис мовчки слухав підвипившого Володю. Так, так… Це ти зараз так говориш. Коли остаточно переконався, що тебе комерційним директором призначили. Уявляю собі, як ти мене подумки кляв, коли Юля мене проштовхувала. Нехай… Нехай, нехай, Суперволодя…
До потенційного ворога завжди треба триматися якомога ближче.

РОЗДІЛ 11

Зимова вервиця свят пролетіла поруч швидкісним потягом. Борис з Юлею навіть відвідав батьків у рідному Райцентрі. Старенькі були на сьомому небі від щастя, вони і не сподівалися, що синові вдасться вирватися до них. Але Борис, скориставшись різдвяними вихідними, спакував речі, і, повідомивши, що захворів, напередодні Святвечору вирулив на південний схід разом із Юлею (теж „хворою”). Як на зло, постійно дзеленчала мобілка – всім щось терміново потрібно було від Ткачука: консультація; номер чийогось телефону; привіт, може на пиво?; добридень, це з банку… Засніжена дорога вимагала уваги і тому Борис голосно матюкався при кожному новому „тррринь-тррринь!”. Врешті-решт Ткачук здогадався вимкнути телефон і закинув його на заднє сидіння. Потім на рівному місці спустило праве переднє колесо. Борис обклав його словесно по всіх гумових родичах, тричі нагородив копняком, але це не допомогло і ставити запаску все одно довелося.
І це все на фоні жорсткого туристичного послаблення шлунку!
Довга засніжена дорога „від заправки до заправки” задоволення не принесла.
Батько Бориса із поважним виглядом довго ходив навколо автомобіля. Мати не могла натішитись Юлею.
На відміну від Бориса.
Він вже серйозно подумував як би це розірвати ці фіктивні стосунки без шкоди для свого положення на Фірмі. Юля починала чіплятись все більше, майже в кожному її реченні Борис відчував прихований докір або примху. Спілкування з коханою ставало нестерпним.
Допомагати матері Бориса по господарству Юля теж не поспішала. Вона поводила себе, мовби приїхала на відпочинок до пансіонату. Бориса це зачепило і він у досить різкій формі повідомив дівчині про етикет допомоги старшим, особливо коли вона у них в гостях. Юля образилась, але інформацію до уваги сприйняла.
Коротше кажучи, свята були веселі. Борис все частіше згадував сусідку; дуже швидко вона перетворилась у його уяві на такий собі рятівний для підсвідомості образ Ідеальної Жінки. Всі позитивні риси, якими не володіла Юля, Ткачук приписував сусідці. Кілька раз після приїзду з Райцентру він зустрічав її поблизу будинку, одного разу навіть намагався заговорити, проте Маркіта швидко зникала. Борис голову собі зламав питанням як привернути до себе її увагу. Аж одного вечора…

– Хто там? – почулося з-за дверей.
– Сусіди, – відгукнувся Борис.
Двері відчинились. На порозі, з’явився Гриня з якимось перекошеним обличчям.
– Можна? – радісно спитав Ткачук. – Ти сам?
– Сам, сам… Заходь, але я хворію трохи, – сусід істерично закашлявся і голосно виссякався у хустинку. – Що сталося?
Борис невпевнено зробив крок всередину. „Бля, щось я трошечки невчасно. Треба обережніше, ще зарази якої начіпляю… Але добре, що Мар’яни немає вдома!”. Руки для привітання він не подав.
– А що з тобою? – підозріло спитав Ткачук.
– А х..то його знає… – підкашлюючи сказав Гриня. – Грип якийсь, напевно… Кашель, нежить, всі діла… Та ти в кімнату заходи!
– Та я на хвильку… – зам’явся Борис. – В мене таке прохання, Гриня… Я тут з дівчиною посварився… Слухай, казали, що ти вірші пишеш… Продай один, я їй подарую, може помиримось…
Сусід отеретів. „Що, не сподівався такого щастя?”, зловтішно подумав Борис.
– Я взагалі-то таким не займаюсь… – тихо сказав Гриня.
Борис дістав з кишені зелену купюру з цифрою 5. На випадок відмови сусіда в іншій кишені зачаїлась ще одна купюра з цифрою 10.
– Вистачить? – чітко спитав він.
Гриня скоса глянув на гроші.
– Якого кольору в неї очі? – запитав він.
Ткачук посміхнувся. Вдалось.
– Блакитні.
Гриня пішов до кімнати; за мить він повернувся з пошарпаним блокнотом і ручкою.
– Блакитні, кажеш… – замислено мовив він, розглядаючи щось у кутку.
Борис мовчки спостерігав.
Пройшло хвилини три. Гриня кашлянув і почав щось писати в блокноті. Щось закреслив, дописав, знову закреслив і, нарешті, вирвав листок і простягнув його Ткачуку.
– Влаштує? – спитав він.
Борис глянув на листок. Там було виведено:

Без світла твоїх рук не був щасливим…
Манить очей блакитна глибина,
Заплутались в волоссі теплі зливи, –
Без тебе навіть воля затісна!

Ткачук знову посміхнувся.
– Цілком. – Він простягнув руку і запхав купюру до кишені хлопця. – Дякую, сусіде.
– Та нема за що, – стенув плечима той. – Тобі дякую.

* * * * *

Борис, задоволений собою далі нікуди, розвалився у м’якому фотелі і бездумно клацав пультом, перемикаючи телевізійні канали. Клаптик аркушу з віршем валявся поруч на журнальному столику.
До речі, дивна штука – телевізор! Чудово допомагає задовільнити підсвідоме бажання відректись від відповідальності! Людина сидить і тупо зиркає в картинку, яка змінюється (яку змінюють замість неї?) щоп’ять секунд, і обманює себе тим, що контролює ситуацію і хід подій здатністю приймати рішення перемикання каналів. Чи ж не тому стільки людей полюбляє переглядати ТВ з пультом у руці?
А, може, я помиляюся і пульт потрібний лише для того, щоб вибирати найменше зло із трансльованого матеріалу?
Чи десь побутує думка, що якщо довго перемикати телевізійні канали можна досягнути побутової нірвани?!
Борис пристально дивився в плоский екран, придбанного на минулому тижні телевізора. Як би там не було, він був задоволений собою далі нікуди. Куплений листок з поетичними каракулями заспокоював і викликав відчуття дивного самозадоволення. Тепер Борис припіднесе його сусідці і вона перестане його цуратися. Якщо вона живе з тим придурком, значить полюбляє всілякі мистецькі штучки, а отже – вірш справить на неї враження. Далі кілька подарунків – і справа залагоджена!
Він навіть точно знав як відбуватиметься вручення „поеми” – Борис, весь такий із себе, підрулить на сяючій від зимового сонця машині і привідкривши вікно недбало кине: „Привіт, сонце, я тут для тебе дещо маю”… Далі фантазія вичерпувалась і залишались суцільні райдужно-гламурні кола. До речі, і Валентинів день скоро, можна буде під нього підлаштуватись!
Борис згадав про свято закоханих і на мить спохмурнів. Він ніколи не любив це свято. В бурситетські роки це означало витрати на подарунок подрузі (якщо вона була), якщо ж дівчини не було це означало лише ручну святкову фіззарядку. Так хай хоч одного разу стане в пригоді!
Про те, чи покаже Мар’яна вірша Грині Борис не турбувався – він цього клятого вірша придбав, це його власність і він має право чинити з нею як забажає.
І взагалі, Ткачуку було плювати на думку сусіда. А Мар’яну не відштовхне факт того, що вірш написаний не Борисом.
Він же ж його купив!
Юля сказиться, коли дізнається, що я її кинув. Або не дізнається. Юля буде для кар’єри, а Мар’яна для відпочинку. Юля… Все, набридло. Не думатиму про неї. Пиляння, закиди… Куди і подівалась її початкова ніжність. Живеш собі спокійно, аж тут звідкілясь з’являється створіння жіночої статі, яке тобі подобається, якому подобаєшся ти, ви шукаєте втіхи (вигоди?) одне у (від?) одному… Аж раптом єдиною метою стає запрягти тебе у свого воза. І звідкіля це береться?
Борис пристально дивився в плоский екран, придбанного на минулому тижні телевізора. Він навіть не підозрював, що…

ЧАСТИНА ДРУГА

Що глупіше за темряву?
Хотів світлячка я спіймати –
і напоровся на шип

Мацуо Башо (Басе), 1644-1694

Життя – це постійна мить Вибору. Життєвий шлях кожного з нас – це дорога із нізвідки у нікуди. Ніхто не знає де і коли почалася його стежина, жоден не відає куди вона його приведе. Перед людиною постійно відкриваються тисячі доріг, проте йти дозволено лише однією. Це – Вибір.
Багато хто обирає шлях, ще більше покладаються на Долю. Це – Вибір.
Людина каже: “Я не знаю, що маю чинити, куди маю йти”. Це – Сумнів. Але без нього неможливий Вибір.
Кожний із нас несе у собі Силу і Страх. Силу обирати шлях та Страх перед обраним шляхом. Це теж Вибір.
Життя – це постійна мить Вибору. Кожний крок супроводжують Страх і Сумнів, проте він несе нам Силу. Сила допомагає робити Вибір, що в свою чергу знову породжує і Сумнів, і Страх.
Життя – це постійна мить Вибору… Але інколи Вибір роблять за нас.

РОЗДІЛ 1

– Всім дякую,– стомлено сказав Гриня і відвернувся від мікрофону.
Це означало, що репетиція закінчилася. Музиканти закурили і почали збиратися. Басист поставив бас у куток, навіть не вийнявши штекер, і почав натягати куртку. Вигляд у нього (як і завжди) був дещо самозакоханий. Довготелесий барабанщик мугикав якусь джазову мелодію і неквапом запихав перемотані синьою ізолентою палички до кольорового рюкзачка. Михась, соло-гітарист, підійшов до Грині.
– Додому пішки? – спитав він.
Гриня механічно змотував гітарний шнур, жмурячись від диму цигарки, затисненої у кутику рота. Не повертаючи голови, хлопець ствердно кивнув.

Гриня і Михась жили в одному мікрорайоні Міста, тож додому з репетицій переважно йшли разом. Як і в цей раз.
Довший час йшли мовчки. Тьмяно-жовті ліхтарі зажурено схилялися над хлопцями, немов бажаючи підслухати ще не розпочату розмову.
– Як там в тебе? – врешті озвався Гриня. Це мало означати: “Як робота? А твоя Ксюша? Що дивився по “ящику”? Чи, може, де вчора забухав?”.
Михась зітхнув і закурив.
– Фіг його знає, чувак. Все мене дістало. Я так більше жити не можу. Повсюди якісь одні дебіли. Мені постійно здається, що я неправильно живу. Потрібно щось міняти, причому вже і негайно. Отаке-от, чувак.
Гриня поправив на плечі кофр. “Гм, – подумав він. – Останнім часом я чую подібні речі від дуже багатьох людей. Світ сказився. Всі хочуть “те, не знаю що” і “там, не знаю де”. Питання “з ким” взагалі краще не чіпати. То все вплив клятої емансипації і дешевих американських фільмів”.
– Ти чого мовчиш? – перервав його роздуми Михась. – В тебе такого відчуття нема?
– Гадаю, що таке відчуття в тій, чи іншій мірі притаманне кожному, – Гриня посміхнувся.
– А що мені з ним робити?
– А що ти хочеш з ним зробити? Міняти ж потрібно не відчуття, а те, що його викликає. Зачекай хвилинку…
Гриня відійшов до тютюнового кіоску. Дві дівчини купляли ментолові сигарети. Він з цікавістю, майже непристойно, оглянув дівчат. Одну з них юнак знайшов дуже навіть привабливою. “Може запросити її на горнятко кави… – неуважно подумав він. – А подруга? В принципі є Михась… Та він знову почне: моя Ксюша, моя Ксюша…”. Гриня зітхнув. “Та й, зрештою, на роботу рано вставати… Іншим разом”. Проте дівчину запам’ятав.
Гриня купив сигарети і ще раз кинув погляд на постаті дівчат, що віддалялися. Михась теж дивився їм услід.
– А моя Ксюша… – промовив він.
“Почалося”, – подумав Гриня і закурив. Цей монолог юного Ромео він чув вже не один раз. Все в кінці зводилося до того, що всі дівки – стерви, Ксюша така сама фіолетова, але любов зла і це вже замахало. Такі речі просто треба вислухати. Справи сердечні не піддаються здоровому глуздові і тому будь-які поради є зайвими і непотрібними.
Та й взагалі, подумалося хлопцю, наскільки важливим є мистецтво слухання. Щоб просто взяти і вислухати, не перебиваючи, не даючи абсурдних порад. Якщо не зрозуміти, то хоча б поспівчувати. Або хоча б зробити такий вигляд.
Врешті Михась замовк. Через кілька хвилин він тихо запитав:
– Гриня, коли ж наша Група стане відомою? Щоб не було цих дурнуватих бабських докорів, щоб не думати де заробити зайву копійку, а думати як робити хорошу музику… Як ти думаєш?
Гриня задумався. Питання віддавало риторикою.
– Фіг його знає, чувак, – сказав він і підняв комір куртки. – Фіг його знає…

Однокімнатна квартира беземоційно зустріла Гриню, зверхньо скуйовдивши йому волосся протягом відчиненої кватирки. Юнак поставив кофр з гітарою у куток, з насолодою стягнув кросівки і жбурнув куртку на диван. Потягнувся, мов зі сну, розминаючи затерпле від гітари плече і поплентався на кухню готувати каву. Самотній переляканий тарган чкурнув у шпарину за плиту. Гриня провів його поглядом, подумки вилаявся і поставив на плиту чайник.
Посьорбуючи каву хлопець знову згадав про довгоногу незнайомку біля кіоску і уявив її поруч себе. “Треба було хоча би познайомитися, – із жалем подумав він. – А раптом це була моя доля?”. Гриня посміхнувся – він ще не зустрічав долі з розмірами 90-60-90 (ну, плюс-мінус) і такими синіми очима. Хоча, правду кажучи, якою є або має бути доля він не уявляв.
Юнак струснув головою, відганяючи ці думки. Дівчина пішла з подругою, Михась обмірковує останні вибрики своєї Ксюші, тарган втік, а він сидить на кухонній табуретці із горнятком кави у руці. Так вже сталося і наразі змінити нічого не можна. Життя не перемотати назад як відеозапис. Гриня знову потягнувся, одним ковтком допив каву і пішов розкладати диванчик.
Засинаючи він знову подумав про ту дівчину. І вилаяв себе.

РОЗДІЛ 2

Ранок.
Будильник.
Повна відсутність бажання працювати.
Кава. Перша сигарета.
Розігріті залишки вечері або сніданок.
“Куди ж я подів гаманець?!”
Трамвай (повбивав би всіх!)
Вузенька вулиця до Інституту. Друга сигарета.
Гм, гарна дівчинка. Цікаво на якому вона курсі…
Все. Гриня добрався до робочого місця. Рідна Лабораторія вдарила у ніс молодшого наукового співробітника Григорія Климовського різкими ефірними ароматами. Хлопець широко позіхнув і натягнув ще подекуди білий хімічний халат. Третя сигарета.
Шеф. Добрий день. Я пам’ятаю, що в Лабораторії не можна курити. Накурено? Буває. Справи? Нормально. Тільки от від мене нещодавно дівчина пішла, басист на репетиціях халтурить і таргана на кухні ніяк не впіймаю. Але вам це все далеко і тому я промовчу. Радий за вашого зятя. Я б теж купив собі “VW Golf”, але з моєю зарплатою… Ледь не забув – вам же ж все далеко. Знову змовчу. Та що ж це таке сьогодні зі мною коїться? Що, кажете, будемо робити? Зрозуміло. Не питання. Зробимо. Потім заглянете? Окей.
Четверта сигарета.
Треба щось робити. Колби, піпетки, бюретки, масляна баня… Ненавиджу набирати концентровану сірчану кислоту з пляшки. Все, поставив. Куди ж подівся цей журнал? Ага, ось він. Час початку… Маса каталізатора…
“Я неправильно живу”.
Я! Це я неправильно живу! Може Михась правий? Ми всі робимо те, що від нас вимагає суспільство, заробляємо на хліб насущний нелюбимою роботою, хоча з радістю займалися би зовсім іншим… Перед очима повстали неонові вогні сцени, шаленіючий натовп – свято Її Високості Музики. Гриня зітхнув. Він займається музикою вже більше п’яти років, а результат? Його результат – ця лабораторія. Диплом з відзнакою. Магістр хімічних наук. А музика досі в підвалі. Вірніше, у гаражі… Серед тютюнового диму, плакатів рок-зірок і нескінченних мрій. Може, те що ми робимо нікому не потрібно? Але після нечастих концертів люди підходять, люди захоплюються, люди питають де можна придбати CD. Вони не знають, або не розуміють, що на професійний запис просто немає грошей. А якогось багатого буратіно, який грається у продюсера, доля їм ще не підкинула. І тому їхня Група наразі широко відома лише обмеженому колу людей. Ось так.
Гриня знову закурив. Нічого, прорвемось. Просто настрій сьогодні ніякий. Так хочеться їй подзвонити. Знаю, що сенсу вже нема. Сенс зник, почуття теж. Дурна ситуація. Це все відсутність жіночої ласки. Стопудів.
Так, дослід закінчився. Тепер обробка даних і все таке. Ще гірше, ніж дослід. Ще й остання пачка паперу для імпортного хроматографу 60-х років минулого сторіччя закінчується… І шукати цей клятий папір доведеться не кому іншому як мені.
Нарешті. Зробив. Порахував. Зважив. Де ж цей Шеф? Ну як? Нормально? Слава Богу. Ще щось будемо робити? Можна вже піти? Дуже дякую. Мені якраз треба було б… Звиняйте, знову забуваю про “далеко”. Ну, я пішов? До побачення. До завтра.

Гриня вийшов з інститутського корпусу і із задоволенням примружився на лагідне жовтневе сонце. Бездоганно синє небо і не думало журитися якимись там примарними хмаринками. Поважно пролітаюче павутиння залоскотало носа і Гриня голосно пчихнув. Хлопець любив “бабине літо”, любив цей крихітний острівець тепла перед довгим зимовим холодом. Він чиркнув дешевою запальничкою, закурив, озирнувся, посміхнувся знайомій дівчині з молодшого курсу і збіг по східцях на вулицю.
Тут Гриня на хвильку зупинився, дістав з кишені мобільний телефон і почав переглядати телефонну книжку. “Що за фігня, – вилаявся він. – Більше ста номерів у довіднику, а подзвонити нема кому. Шкода, що гроші на мобільник збирав довгенько”. Хлопець незадоволено примружився – йому так зараз хотілося з кимось поговорити.
Здається все так просто – спілкування, відверта розмова чи хай йому грець – інформаційний метаболізм. А нема. Друзі, немов молоді вовки, дорвалися після ВЗО до робочих місць у приступі кар’єризму, з бувшими подругами відносин Гриня не підтримував… Музиканти? Гриня похитав головою – не варто. Не то пальто. І тут його осінило. Хлопець аж засміявся.
– Як я міг забути? – бурмотів він, набираючи номер.
Нарешті пішов виклик.
– Алло, Світлану Іванівну можна до телефону? Алло, Мама? Ти зайнята? Зараз приїду…

РОЗДІЛ 3

– Ну що, сина, як справулі? – посміхнувшись, спитала Мама. – Відтоді як ти почав жити у бабусиній квартирі ми з Батьком тебе практично не бачимо. Юлька за тобою скучає. Ти хоч би Сестрі звонив частіше.
Мама скрушно похитала головою.
– Проте не кажи нічого краще. Я знаю, що ти скажеш – інститут, репетиції, дівчата (при слові “дівчата” Гриня сумно посміхнувся), друзі, пиво…
– Інколи ще й книжки, – вставив хлопець.
– Ага, знаю я твої книжки… – Мама знову посміхнулась. – Певно, тільки те й робиш, що цілими вечорами на своїй гітарі бринькаєш.
– Зате не краду, Ма. – Гриня почухав потилицю. – І не колюся. І ніби-то з поганими дядьками не дружу. Хоча хорошими моїх “лабухів” теж інколи назвати важко.
Мама уважно слухала юнака.
– Що вже у вас трапилося? – спитала вона і спохмурніла. – Знову Павлюша?
Гриня встав і підійшов до не дуже чистого шкільного вікна. Його погляду відкрилося знайоме змалечку подвір’я. Мама працювала вчителькою. Міська середня школа № N. “А он там я колись Віталіку у вухо сніжкою поцілив, – промайнуло чомусь в голові. – Класі в шостому, здається”.
– Він самий. Замахав своєю вигаданою зірковістю. Він бас тримати в руках добре не вміє, але зняв кількох дівчаток після концертів, бачте, повелися на його посмішку №32 – і вже мегазірка. Цього він грати на репетиціях не хоче, того не буде, бо “скільки ж можна”… – Климовський почав сердитися. – Скільки треба! Поки лажі гнати не будеш…
– Ну, ну, тихше, – Мама підвелася, підійшла до сина і обійняла його ззаду за плечі. – Хлопчиськи ви ще всі. Надерти б вам вуха. Так добряче надерти. – Мама посміхнулась. – Не сердися і не переймайся. Це того не варто. Працюй і не зважай на його витребеньки. Перебіситься. Такий вже цей Павлюша є.
– Угу, – буркнув Гриня. – Самозакоханий козел. А, фіг з ним. Як там ви? Юльці скажи, що мені теж можна подзвонити – в мене ж тепер мобільник. Тато як? Може підскочу до нього на Фірму. Всім привіт передавай. Десь на днях заїду до вас. Я ж не винен, що мені з бабусиної квартири до інституту двадцять хвилин пішки або зупинка трамваєм, а з нашої – двома маршрутками треба їхати. Тим паче Бабуся все одно перебралася до баби Катерини в село. Каже, що гамір Міста їй набрид. А квартира ж порожня. Знаєш, що бабуся мені перед від’їздом видала? Вона ж тоді до дантиста ходила зуби вставляти… Так от, каже мені: „Гринька, я тут подумала, що все це Місто велика паща, будинки в ньому зуби, а моя квартира – карієс… Хочу на свіже повітря”. Уявляєш?!
– Так, бабуся у нас оригінальна… Гриня, ти хоч не голодуєш? – Мама розвернула хлопця до себе і заглянула йому у очі. – Ми з Татом турбуємось. Грошей тобі вистачає?
– Все нормально, Ма. Я ж не за грошима приїхав. Сама знаєш.
Звичайно Мама знає. Знає все. Ти ще не подзвонив, а вона вже знала.
– Знаю. – Мама вкотре посміхнулась. – Чай пити будеш? В мене вже уроків немає, за Юлькою в садочок йти ще рано, так що можемо поспілкуватися…
Невдовзі кабінет хімії заповнився густим чайним ароматом, витіснивши на час різкий запах залежаних реактивів. Поміж усім зауважимо, що свого часу саме Світлана Іванівна Климовська підштовхнула сина на непередбачуваний шлях пробірок і органічних сполук.
Помішуючи ложечкою напій, Мама раптом сказала:
– Взагалі-то, я не розумію чому ти з ними возишся. Нервуєшся постійно. Ти ж лише з Михасем тісніше товаришуєш? Взяв би інших музикантів.
Гриня сьорбнув із горнятка.
– Ма, взяв би з радістю. Але зігралися ми вже. Шкода власної ж праці. Та й здібних музикантів, які б погодилися грати нашу музику, немає. Всіх тягне в якусь дезню. Треш, блек, паган… Суцільні міталюги. А знову когось вчити я не маю наразі ні сили, ні бажання…
– Прямо таки, – стенула плечима Ма. – Я щороку починаю з нуля. Молодші підростають. І ти колись серед них був.
– Та я ж не вчитель, Ма! – Гриня сіпнувся і ледь не перекинув горнятко. – Я і так вже не знаю хто я: чи хімік, чи музикант!
Гриня замовк і знову подивився у вікно.
– Набридло. Цілими днями займаєшся невідомо чим. І результату ніякого. Ні альбому, ні диссертації. От поїду зараз на репетицію. Викладусь на всі “сто”. Прийду додому ніякий. Зранку таким же прокинусь і полізу на роботу. Черговий цикл. Ма, – хлопець запитально глянув на матір, – я тут недавно подумав: може я неправильно живу?
Світлана Іванівна засміялась.
– От моська! – вона протягнула руку і скуйовдила синів чуб. – Ми всі неправильно живемо. Бо ніхто не знає як правильно… І тому всі живуть так як звикли.
Мама глянула на годинник. Шістнадцять тридцять.
– Давай збирайся на свою репетицію, Челентано. А мені вже за Юлькою час йти. До речі, а де твоя гітара?
– Я ж з роботи їду, Ма. Там і так на мене вовками дивляться – мовляв, хімією, юначе, треба займатися, а не Бог знає чим.
Гриня встав, підхопив з підлоги сумку і цмокнув матір у щоку.
– Всім привіти, Ма – і, затнувшись, додав, – Я теж за вами скучаю.
Коли Гриня відчинив двері, Мама кинула навздогін:
– А як там Оленка? Дзвонила?
Гриня обернувся.
– Не знаю я ніякої Оленки, – серйозно мовив він. – Па, – і зачинив за собою двері.

РОЗДІЛ 4

На вулиці значно посвіжішало, відмітив про себе Гриня. Надвечірнє осіннє сонце тепер виконувало у небі суто естетичну роль. Хлопець глянув на багряний сонячний диск, за звичкою підняв комір куртки, поправив сумку на плечі і покрокував на зупинку маршруток. Чекати довго не довелося: таксобуси, образно висловлюючися, їздили практично парадними автоколонами. Вибравши маршрутку, що прямувала у потрібному керунку, Гриня втиснувся у неї. За Климовським до мікроавтобусу запресувалося ще кілька людей.
Нічого не поробиш. Час пік.
Гриня з великими зусиллями витягнув пом’яту купюру з кишені джинсів.
– Передайте на один, будь-ласка.
Гроші передавали “туди” і здачу “назад” як завжди мляво, довго і неохоче. Врешті копійчані нащадки купюри потрапили до джинсової кишені, щоправда ще з більшими зусиллями. Гриня вчепився у поручень і намагався отримувати задоволення від нерівностей доріг Міста. Такі ж шпроти-пасажири мовчки “кайфували” поруч. Стоячі заздрили сидячим, сидячих дратували напираючі стоячі… Маршрутна норма. Тільки от одна жіночка у бузковому беретику (решти Гриня не бачив за щільною стіною пасажирів) була усім незадоволена:
– Мужчина, куда ви претеся по ногах? Уважнішим треба бути!
– Куди цей шофер ще людей підбирає? Уже й так затиснули з усіх боків!
– Ні, я зараз не виходжу! Та що ж ви так пхаєтеся! Заберіть від мене свою сумку!
Щодесять секунд маршрутка збагачувалася новим вигуком невдоволеної тітоньки. Її крики потроху дістали усіх присутніх, проте нікому не хотілося отримати кілька зайвих матюків без потреби у свою адресу. Мовчав і Гриня. Він не лікар, а критичні дні до того ж треба пережити, а не лікувати. Проте, коли хлопець пробирався до виходу недалеко від потрібної зупинки, гнів маршрутної мегери впав і на його голову:
– Юначе, де ви вже лізете? До зупинки ще метрів триста! Ще й світлофор! Потім би вийшли!
І тут вже нерви, втомлені протягом робочого дня, не витримали і Гриня вскипів. Можна, звичайно, було б і стриматися, проте…
– Чуєте, тітко, прикрийтеся нарешті! Чого на людей нападаєте?! – Сердитий Гриня був страхітливий. Природжене почуття справедливості вирвалося з підземелля і дуже з того тішилося. – Вони такі ж, як і ви! Їдуть в маршрутці, а не в “Мерседесах”! Хіба вони винні в тому, що вона така забита? Чим – тим, що кожному теж треба їхати? Чи в тому, що в усіх в один час робота закінчується?!
Гриня перевів подих. Зла бузковоголова тітка збентежено дивилася на нього. Врешті вона опам’яталася. Люди добрі, що ж це робиться і т.д. і т.п. Проте підтримки не знайшла. Маршрутка схвально мовчала.
– І не дивіться так на мене, йопта. Ще врічете. – Гриня іронічно примружився. – От такий вже я невихований. Сучасна молодь і все таке. Це через те, що я в першому класі “Буквар” зкурив (маршрутка пирснула зі сміху). Шофер, десь тут зупиніть!
І Гриня, задоволений собою, виштовхався з маршрутки.

Пощерблена асфальтна доріжка прямувала попри суворі багатоповерхівки до кількох невиразних цегляних гаражів. Дерева невідомої фруктової породи якось напрочуд ніжно і турботливо схилялися до них, немов обіймаючи куці цегляні прямокутники у дивному бажанні приховати їхню недосконалість. Прохолодний вечірній вітерець ненав’язливо, проте вперто, роздмухував жовтогарячого сигаретного світлячка. Світлячок тихенько кашляв від осінньої сирості, димів і плювався попелом. Гриня підійшов до металевих гаражних дверей, скептично і чомусь із жалем подивився на недопалок і пожбурив “світлячка” в калюжу. З-за дверей доносилося глухе бумкання. “Ти ба, Павлюша розігрується” – із здивуванням подумав Гриня. Постукав, чекати довелося недовго. Клацнув замок, у дверній шпарині з’явилася округла фізіономія басиста.
– Здоров, Павлік, – Гриня протиснувся всередину. – А де банда?
Банда ще не прийшла. Мудаки. Скільки можна запізнюватися?! Я вже тут півгодини сиджу. Розігруюся, гами ганяю. До речі, де твоє “весло”?
– Дома, – закурюючи кинув Гриня. – Я ж з роботи їду. Знаєш, як зараз в маршрутці з гітарою їхати? Отож-бо. Буду на старій грати.
Гітара була гордістю Климовського. “Fender Stratacaster” ручної роботи одного відомого Майстра. Подарунок Батька на двадцятиріччя. Проте свій старий “Урал” Гриня не продавав, дивна сентиментальність не дозволяла розлучитися з першим інструментом. І він влучно ставав у пригоді. Як, наприклад, зараз.
Гриня любовно дістав старенький “Урал” із запиленого клітчатого кофру. Провів рукою по подекуди поіржавілих струнах, змів рукою пил з деки, вставив штекер і підняв фейдер відповідного каналу на пульті. Пробігся по струнах, поправив стрій і задоволено всміхнувся – є ще оцей, котрий у порохівницях.
– Потягне, – пробубонів хлопець. – Все окей.
Пролунав легенький ритмічний стук. Павлюша посунув відчиняти. “Дімон”, – подумав Гриня. Він не помилився. Дмитро Циммер, барабанщик, заплив до гаражу своєю неповторною танцюючою ходою, з якої так любила часом посміятися Група. Дімон закинув рюкзачок у куток і дістав із задньої кишені джинсів палички.
– Здоров, чуваки! – Барабанщик випромінював життєрадісність. – Хав ду ю ду, гайз? А де наша підла Мішка? Знову запізнюється? От негідник!
– Смерть фашистам, – практично в один голос глухо відізвались Гриня і Павлік. Циммера за його, м’яко кажучи, неслов’янське прізвище в Групі вже давненько “охрестили” Фашистом.
Дімон, мугикаючи щось під ніс, заліз за ударну установку. Пробігся паличками по барабанах, гримнув кілька раз по бас-бочці. Потім відкинувся на спинку крісла і закурив. Обличчя Фашиста аж світилося безвідповідальною байдужістю. Мовляв, прийде Михась, чи не прийде – я своє зробив.
Гриня навпаки починав дратуватися і тихенько лаяти Михася нехорошими словами. Хлопець не визнавав непунктуальності, але повсюди стикався із цим негативним проявом людської натури.
– Де ж він ходить?! – бурмотів Гриня. – Собака дика… Хоч би раз прийшов вчасно!
Дивні і дурні думки проносилися в голові хлопця. Михась запізнювався вже на п’ятдесят хвилин. Від нічого робити Гриня роздивлявся плакати відомих рок-груп, наклеєних на стіні. “От би вистригти Павлюші такий гребінь на голові. Він би ним за двері зачіпався…”.
Раптом в двері глухо стукнули.
– Пацани, відчиняйте! – почулося знадвору. – А то холодно щось…
Гриня підвівся і пішов відчиняти. За порогом стояв Михась. Від нього істотно і смачно пахло пивом.
– Звиняйте, хлопаки, – кинув Михась, протискуючись біля Грині усередину. – Я тут просто старого друга по дорозі зустрів.
– Коли в туалет ходив? – не стримався Павлюша. Було помітно, що він теж з радістю чогось би випив. Міцненького. На халяву.
Кожна професія, кожна праця має свою специфіку. Професійною рисою творчих людей був і залишається (і, напевно, залишиться) алкоголь. І це у кращому випадку. Нічого нового і тим паче дивного тут немає.
– Ну ні… – образився Михась. – Дарма ви так, чуваки… Однокласника, Вітьку Сухаренка. Ми з ним в школі на уроках через старенький плеєр “AC/DC” слухали. Ех, були часи…
Очі Михася набули ностальгійно-замріяного вигляду. Гриня похмуро дивився на нього.
– Розчехляй весло. Чи, може, почнеш тут мемуари писати?..
Нарешті все було готово. Підстроїлися, ще раз перекурили.
– Починаємо, – тицяючи недопалок мордою в попільничку, мовив Гриня. – З “Анатомії”.
Раз, два, три, чотири… Перебір… Бас вступив… Ну, з Богом…

РОЗДІЛ 5

…Дві години пролетіли, мов п’ять хвилин. Гриня за старою звичкою всім подякував і Група розслаблено задиміла.
– Коли збираємось знову? – спитав Гриня і випустив кільце густого диму.
– Давайте завтра. П’ятниця ж, – теж випускаючи колечко, сказав Фашист. – Якраз після роботи нікуди поспішати не будемо.
– Я завтра не можу, – похитав головою Павлюша. – Додому їду.
Павлюша навчався в одному з Міських ВЗО і проживав в гуртожитку його же ж. Родом басист Групи був із невеликого провінційного Містечка і практично щотижня відбував у плавання на рідні терени. Батьки, друзі, запаси харчів на тиждень… Павлюша залишився єдиним у Групі студентом. Решта хлопців вже працювали. За це “супер-бас” Групи й одержав нещодавно “заочне” прізвисько Студік.
– Добре, не в п’ятницю, – Гриня почухав потилицю. – А коли? Студік, ти коли приїжджаєш? Вихідні пропадають!
Врешті-решт якось зійшлися на наступному понеділкові і почали збиратися.
– Чуваки, – Михась покинув запихати гітару в кофр і випростався, – мені тут Вітька… Який, який – Сухаренко! Так от, він мені анекдот класний розповів. Карочє, ідуть два гоміка по вулиці…
Група дружно захихотіла. “Мда, – подумалося Грині, – яка країна, такі і анекдоти. Культура підарів. При “совку” про Чапаєва, про Штірліца травили… Діти – про Вінні-Пуха. Про євреїв були, одеські. Хоча ні, про євреїв анекдоти будуть завжди”. Гриня зачехлив “Урал” і любовно поставив його в куток.
– Чуваки, в нас концерт скоро, ви не забули? – Гриня поплескав Михася по плечу. – Ти до хати йдеш, Мішка?
Група не забула про концерт. Про довбаний відбірковий тур довбаного Фестивалю “Рок і Місто’200N”. Через два тижні. В довбаному нічному клубі “Гайка”. Про це Грині було сказано негайно, причому автор з етичних міркувань не наводить точного тексту. Вся ця показово гнівна тирада була близька за змістом до “не набридай”.
Гриня засміявся.
– Ну добре, добре! Я ж просто так запитав. А раптом ви…
Тирада №2.
Гриня схопив Михася за руку, крикнув “До понеділка! Студік, ти Хату закриваєш!” і, ще підсміюючись, вийшов з гаража. Хлопці закурили і неквапом рушили.
– Як там твоя робота? – спитав Гриня.
Михась махнув рукою.
– А, підераси. Знову мене грузять, мовляв, скоро сесія, юначе, треба піднімати добробут кафедри.
– Хочуть, щоб ти зі студіків хабарі лупив? – розуміюче запитав Гриня.
– Аякже ж, – товстенький Михась глибоко затягнувся. – Розумієш, чувак, іноземна мова – це такий предмет, де опустити людину зовсім неважко. Ану, перекладіть мені будь-ласка текст по своїй спеціальності… Ага, я так і знав, що ви Нуль! Absolute zero, курва! Чи можна домовитися? В касу, ідіть всі в касу!
Михась сумно засміявся.
– Чувак, хай пробачить мене мій Фах, але ці студіки мають бути такими спеціалістами в своїй галузі, щоб до них приставили по десять перекладачів! – Михась ще раз затягнувся і гидливо викинув недопалок. – Хоча, якщо людина не знає елементарних понять, в мене їй теж, як то кажуть, ловити нічого… Вчитися іди, село! Ін інгліш, пліз!
Климовський теж засміявся.
– В нас теж такі є, – сказав він. – “Тато бики годує, п’ятнайцять соток поля, хоче жеби дитина в гінституті сі вчила”. А дитині в голові тільки бари і дівки… Яка там наука! Тато п’ять років за нас платить! Гуляємо!.. Або мажорні є, з барсетками… Худі, злі, прокурені гопніки з вічно голодними, наглими, бігаючими очима. “Ми, тіпа, па-антові”! Теж унікали порядні. А, не будем про сумне!
Хлопці, підсміюючись, дійшли до зупинки таксобусів.
– Може, маршрутку впіймаємо? – запитав Гриня. – Налазився сьогодні як пес… Пішки вже щось не пре. Давай, вони вже не заповнені їздять!
Михась зам’явся.
– Та можна в принципі… Але я з Сухаренком все на пиво пустив. Ти сідай, а я піду… Тут напряму однаково вже недалеко… А таксобус аж по об’їзній їде…
Гриня засміявся.
– П’янота ти наша. Нічого, щось придумаємо…
Вдалині, поміж світла інших автомобільних фар, з’явилися габаритні вогні маршрутки. Гриня витягнув з кишені жменю копійок і відрахував необхідну суму. Михась зупинив таксобус.
– За двох, – Гриня всипав копійки водію у долоню. Хлопці пройшли усередину.
Маршрутка не була забитою, проте вільних місць для сидіння не було. В напівтемряві салону Михась обережно протискався по проходу з гітарою. Гриня слідував за ним.
Тут Михась раптово зупинився, Климовський наштовхнувся на нього.
– Ти чого? – незадоволено спитав Гриня.
Та Михась не слухав його.
– Маркіта! – радісно гукнув він. – Додому їдеш?
Гриня заглянув за Михасеве плече і завмер. Маркіта виявилася напрочуд привабливою дівчинкою. Це було помітно навіть при тьмяному освітленні маршрутки. Великі світлі очі, темне хвилясте волосся і дивовижно чуттєві губи. “Звідки в Михася такі знайомі?” – із заздрістю подумав Гриня.
– Привіт, сусіде! Поруч живемо, а в маршрутках бачимось! – Климовський був вражений ще більше. Маркіта оглянула Михася і кивнула на кофр з гітарою. – А ти звідки такий гарнесенький?
Тут Гриня страшенно пожалкував, що залишив гітару вдома.
– Та з репетиції їду, – заторохтів Михась. – Я ж в Групі граю. Чула про таку?
– Ні, не чула. Ану, розказуй, Мішка, що за Група… Що це таке? Сусіди – великі музиканти, а я нічого не знаю!
Гриня відвів погляд від дівчини. Хлопець зрозумів, що починає набувати дурнуватого вигляду, який притаманний людям при спілкуванні з… Ну, ви самі розумієте. Імовірним об’єктом інтиму.
Далі Супер-Гітарист запально розповідав про Групу, Маркіта слухала, а Гриня робив вигляд, що він є атрибутом інтер’єру маршрутки. Аж нарешті Михась згадав хто платив за його проїзд.
– До речі, – артистично вишукано сказав він і штурхнув Климовського ліктем в бік. Гриня ледь не впав. – Це Гриня, наш фронтмен (Михась полюбляв іноземні слівця – це було професійним), він тут стоїть, морозиться, але він в нас просто чума-а-а!
“Дякую, чувак”, – подумав “Просто Чума”. Климовському чомусь стало незручно. Він повернув голову і зустрівся із зацікавленим поглядом дівчини.
– Привіт, – якось невиразно вимовив Гриня. “Мудак! Що це було? Де інтонація, де посмішка, де вогник в очах? Мудак! Ненавиджу тебе! Отруюсь, їй-богу, отруюсь!”.
– Мар’яна, – дівчина приязно посміхнулась. – Можна також Маркіта. Ми з цим чудом, – вона кивнула на Михася, – ще в садочок разом ходили, потім в школу… Та й сусіди ми, одним словом… Щоправда, бачимось рідко.
– Гриня недавно в нашому районі живе, – втрутився Михась. – Ой, чуєш, чувак, тобі виходити зараз!
Гриня визирнув у віконце. Справді, час було на вихід. Він повернувся до Маркіти і посміхнувся:
– Приємно було познайомитися, – Мар’яна знову мило посміхнулася і помахала ручкою. – Може, ще побачимось… – І Гриня вкотре був обласканий посмішкою. – До понеділка, чувак! – кинув Климовський Михасеві і рушив до виходу. – Шофер, на зупинці, будь-ласка!

* * * * *

Гриня проводив поглядом маршрутку, випустив клуб сивого диму і посміхнувся. Він згадав світлі очі Маркіти і… Так, Климовський нарешті дещо зрозумів. На одній дівчині ще світ клином, слава Богу, не зійшовся. Воно ж не Єва. Не одна, так інша. І зовсім необов’язково порівнювати всіх з Нею, брехня це все. У Грині було таке відчуття, що він одужав після затяжної хвороби.
– Не знаю я ніякої Оленки! – радісно вигукнув Климовський у зоряне небо. Зорі набули всезнаючого вигляду і зверхньо підморгнули юнакові.
– Не знаю я ніякої Оленки, – вже серйозно повторив Гриня, за звичкою підняв комір і покрокував додому.

РОЗДІЛ 6

Вночі Климовському приснився химерний сон. Немовби він біжить по темному широчезному коридору і ловить маленького золотого метелика. Метелик схожий на світлячка, тому що випромінює тендітне бурштинове світло, неначе підсвітка у мобільнику. Він вихиляється, дрібненько тріпоче мініатюрними крильцями і летить по якійсь незрозумілій сторонньому оку спіралі. Грині шкода комашку, бо знає, що зловивши її він, хоч і ненавмисно, але пошкодить ці маленькі золоті крильця.
Проте все-таки ловить.
Навіщо мені цей метелик? Плюнути б на нього та піти зробити щось корисне… Ні, ні, він дуже потрібний! Не-об-хід-ний! Щоправда, ще не знаю для чого…
І Гриня продовжує ганяти за набридливим метеликом, стрибати за ним у повітря і намагатися впіймати його руками. Нарешті Климовському вдається здійснити свій підступний намір. Він міцно затискає бідне створіння у жменю. Серце хлопця обривається: пропали крила. Гриня обережно розстискає кулак і з подивом виявляє, що це зовсім не метелик! Це малесенька дівчинка з крильцями, щось на зразок казкового ельфа. Дівчинка підвелася на долоні, ретельно обтрусила крила і повернулася до Грині.
– Ну, де Оленка? – прискіпливо запитала вона голосом Маркіти.
– Не знаю я ніякої Оленки, – ошелешено сказав Климовський і прокинувся.

“Фіг знає що”, – думав Гриня, крокуючи на роботу. Хлопцю не давало спокою нічне видіння. Якісь метелики, дівчинка, крила… а та коза тут до чого? Ніби тільки сигарети вчора курив. Маячня якась.
Стоп. Щось в кишені тарабанить… Мобільник. Хто це в нас? “Dim”. Що це вони хочуть так рано?
– Алло?
– Гліша, а коли ти плийдес?
Юлька.
– Привіт, маленька! Прийду скоро, може завтра-післязавтра… А ти чого не в садочку?
– Ми взе ідем. Мама іде пізніше в сколу і ми от взе ідем… Гліша, плиходи сколіше! Добле?
– Добре, зайка, добре. Скоро прийду. Дай ще Мамі слухавочку.
Мама.
– Алло, сина?
– Ма, що там в вас?
– Та все ніби добре. От Юля дуже хотіла з тобою поговорити.
– Зрозуміло… Скажи їй, що я скоро прийду. Може завтра. Або сьогодні навіть… Побачимо. Батькові привіт.
– Добре, сина. Тримайся там.
– Ви теж, Ма. Па.
Гриня натиснув “відбій”. Юлька… Що за життя таке пішло? На рідну Сестру часу не вистачає.
Часу не вистачає.
Фестиваль цей довбаний скоро. Два тижні залишилось. Ніби все готово, відпрацьовано, відточено… А все-одно мандраж бере. Тому що цей “фест” належить до тих варіантів, якими не можна нехтувати. І це ж тільки відбірковий тур… Он вже афіші по Місту розклеїли. Неяскраві, але кому треба – ті побачать. Ще дві “контори” з нами будуть виступати. Як їх там?.. М-м-м… Ну, Гриня, згадуй, згадуй… Ага! “P.S.”, столичні якісь, і ці… “Капітошки” чи що. М-да, ну і компанія. Якщо не засудять, повинні прорватися. Друзям треба подзвонити, нехай прийдуть підтримати…
Цікаво, що таке “P.S.”? Наскільки я знаю митців, це аж ніяк не постскриптум… “Позов до Суду”? “Пейзаж Соддому”? “Перлина Стьопи”? Тьху, що це я верзу таке… Що за Стьопа, і чому в нього мають бути перлини?!. Добре, при нагоді треба буде спитати. Гм, столичні… Цікаво.
Гриня підійшов до хімічного корпусу Інституту. Зміряв сіру споруду зневажливим поглядом і закурив. Працювати не хотілось взагалі. Радував лише той факт, що сьогодні – п’ятниця, останній робочий день тижня.
Я неправильно живу.
Подумавши про це Гриня раптово розстроївся, з ненавистю жбурнув в сторону недопалок і увійшов до корпусу. Студенти поспішали на заняття, в холлі було людно і гамірно. Климовський взяв у вахтера ключ від Лабораторії і, протискаючись в людському потоці, піднявся по сходах на третій поверх.
Рідна Кафедра, щоб її…
– Здоров! Що ти такий, немов всю ніч гарував? – доцент Васильківський виник нізвідки і щез в невідомому напрямку.
“Та пішов ти… – з неприязню подумав Гриня. – Гарував, бля… Які ми слова знаємо! На себе подивися! Жодної спідниці на Кафедрі не пропускаєш. Пам’ятаю, як ти на Оленку слинки пускав…”.
Стоп.
Не знаю я ніякої Оленки!
Добрий день. Добрий день. Привіт, сонечко! На пару? Побачимось…От і Шеф. Чого я такий сумний? Буває. Що робимо сьогодні? Зрозуміло. Результати вам після обіду? Окей. Ну, я пішов?
Нарешті. Лабораторія. Перекур. Халат. Треба щось робити. Колби, піпетки, бюретки, масляна баня… Як же я ненавиджу набирати концентровану сірчану кислоту з пляшки! Все, поставив. Знову журнал десь пропав… Ага, ось він. Час початку… Маса каталізатора… Все як завжди.
Гриня зітхнув і механічно скинув з потертих джинсів нитку, що десь причепилася. Чомусь уважно, навіть прискіпливо обдивився запилені кросівки, обтер їх старим халатом. Все рівно на парадний смокінг не схоже… Халат полетів додому, в куток, до ящика з реактивами. Гриня навідався до киплячої установки, переконався, що все гаразд, підійшов до вікна і закурив.
Вирішено. Завтра їду до Батьків. Ні, сьогодні. І на всі вихідні. Юльку вже сто років не бачив… Заєць малий. Гм, щоб їй такого привезти? Що взагалі потрібно п’ятирічній дитині?! Напевно, щось солодке і яскраве… Розберемось.
Двері в Лабораторію зненацька відчинились. Шеф, як і завжди, прийшов раптово. Гриня обернувся. Сигарета злорадно диміла в руці. Шеф вдавано нахмурився:
– Знову куриш в Лабораторії?! Тут же легкозаймисті речовини, ще й випари різні з установки!
Гриня винувато посміхнувся:
– Та я не в затяжку, Миколо Сергійовичу.
Шеф засміявся, дістав свої сигарети і теж закурив. Курці завжди знаходять спільну мову.
– Як синтез? – спитав він і глянув на киплячу рідину в нечистій колбі. – Відганяється нормально?
Гриня загасив сигарету і підійшов до витяжної шафи.
– Та ніби нормально… Хроматограмма покаже.
Хай пробачить мене читач за наукові терміни!
Микола Сергійович муркнув “Зрозуміло”, ще трохи позаглядав до установки, загасив свій недопалок і розвернувся до Климовського:
– Слухай, я там бачив афіші… Фестиваль якийсь… – Шеф наморщив лоба, але все-одно не згадав. – Неважливо. Так от, в тих афішах вказана “Група”. Це твоя?
Гриня ствердно похитав головою.
– Моя напевно. В Місті колективу з такою назвою більше нема… Моя, – твердо сказав хлопець.
Шеф сказав щось на зразок “Ти диви, які таланти”, нагадав про результати “після обіду” і пішов. Поганий настрій Грині зіпсувався остаточно. “Чого це він про Групу запитував? Знову будуть казати: дивіться, юначе, щоб ваша “музика” не заважала науці! В вас попереду аспірантура! Там не можна розпилювати увагу на дрібниці! Мудаки!”.
Хлопець бридливо здмухнув з підвіконня кількох дохлих мух.
А для чого мені ця аспірантура? Ну, підготую я диссертацію. Буде ще один посередній Кандидат. Так, так, ще один посередній! Бачу я хто вашу аспірантуру закінчує. Одні Мєндєлєєви! Аж страшно дітей вчитися до вас віддавати… Спеціалісти вузького профілю, щоб вас негри покусали…
Цікаво, раптом подумалося Грині, наскільки віруючі люди поступають у духовну семінарію, якщо у нашому Інституті такі інженери? А що ж тоді робиться у Медінституті?!
Гриня відійшов від вікна і спересердя сплюнув у лабораторну раковину.
Може кинути це все? Займатися тим, чим хочеш, тим, до чого маєш хист! Займатися, а там буде видно… Гм, цікаво побудоване наше життя: ми робимо те, за що платять, а не те, що вміємо; вчимося там, де маємо можливість; переважно спимо з тими жінками, яким подобаємось, а не які подобаються… Можна продовжувати список.
До речі, про жінок. Може, попросити в Михася номер телефону цієї Мар’яни-Маркіти? Обов’язково треба попросити. В понеділок, після репетиції… Або нехай запросить її в “Гайку”!
Так, що в нас з синтезом? Ніби все. Тепер порахувати, зважити, вколоти пробу в хроматограф… Ще й колбу цю бляцьку помити. Порахував. Зважив. Вколов. Миколо Сергійовичу! Так, зробив. Все добре? Слава Богу. Ну, я пішов? До побачення. До завтра. Вибачайте, до понеділка… Всього доброго.

РОЗДІЛ 7

Дзинь-дзинь.
– Ану, подивимось, хто це до нас прийшов, – донісся з-за дверей Мамин голос.
Двері відчинились. Після тьмяного під’їзду світло передпокою неприємно різануло по очах. Гриня мружачись і посміхаючись ступив до помешкання.
– Гліша! Гліша плийшов! – маленька Юлька кинулася до брата. – Мама, Гліша плийшов!
Мама, що відчиняла двері, відступила вбік і, посміхаючись, дивилась на дітей.
– Привіт, зайка. А що я тобі приніс? – Гриня по-змовницьки присів навпочіпки, дістав з кишені шоколадку і простягнув Сестрі. Юлька радісно схопила подарунок.
Тут Климовському стало соромно. Він пригадав, як десять хвилин тому дивився в продуктовому магазині на дві пожмакані купюри на власній долоні і серйозно вагався чи купувати йому щось для Сестри. Гриня ще раз ніжно обійняв Юльку і підвівся:
– Привіт, Ма. А Батько де?
Світлана Іванівна махнула рукою.
– А, не кажи. Та де може бути? На Фірмі своїй… Ненормований робочий день у них постійно. – І, стенувши плечима, скептично додала: – Приватний сектор хіба зрозумієш?.. Роздягайся, сина. Він скоро прийде, не турбуйся. Добре, що ти прийшов. Заночуєш тут?
Гриня буркнув “угу”, роззувся, завченим рухом повісив куртку на вішак і поплентався за Мамою до кухні. В кухні смачно пахнуло – Світлана Іванівна готувала вечерю. Хлопець примостився на табуретці і огледівся:
– Нові штори? – здивувався Гриня. – Коли це ви встигли?
Мама відірвала погляд від погрозливо шиплячої пательні.
– Так, так, забула тобі сказати. Це Батько з роботи приніс… Білоруси до них під прохідну приходили, продавали. Недорого… Йому сподобалися, от і купив…
Тут до кухні, немов маленький вихор, увірвалася Юлька і вмостилася у Грині на колінах.
– Бачиш, Гліша, – ткнула пальчиком вона у світловолосу ляльку, – це Катя… Катя – моя доця…
– Юля, не набридай Гриші, – не оглядаючись кинула Мама. – Він втомився на роботі.
– Нічого, Ма. Все окей, – Гриня обійняв Сестру. – А скільки Каті років?..
Климовський зачудовано слухав дзвінке дитяче щебетання і чомусь подумав, що в його неповні 23 роки вже багато хто має своїх, отаких круглопиких і великооких. Його приховані батьківські інстинкти розвіяли раптові “дзинь-дзинь-дзинь!”. Юлька зірвалася з Гриніних колін і, з криками “Тато, Тато!”, погнала у коридор. Мама, витираючи руки об фартух, пішла відчиняти. Слідом почвалав Гриня.
– Які люди до нас завітали! – ще з порогу промовив Климовський-старший. – Славетні наукові світила! Найкращі музиканти! Я не вірю своїм очам! – Було помітно, що він радий і в доброму гуморі.
Батько і син обнялися. “Мене так зустрічають, немов я з фронту приїхав, – ненароком подумав Гриня. – А Юлька ондечки скаче, щебече, а на неї не звертають уваги. Типова ситуація повернення блудного сина…”. Він взяв Сестру на руки і поніс до кухні.
Батько швидко переодягнувся і невдовзі з’явився з пляшкою вина у руці. Родина Климовських сіла за стіл вечеряти.
– Щось ти, сина, зовсім від нас відрікся, – наливаючи вино у келихи, сказав Батько. – Тепер кожна твоя поява, немов свято якесь… – Він підняв келих. – Ну, будьмо здорові…
Всі, окрім Юльки, пригубили вино і приступили до вечері.
– Ну, Григорій, як твої справи? – запитав Батько. – Що там з аспірантурою? Беруть тебе чи ні? Група як? Коли ти вже нарешті Батькові автограф дасиш?
Гриня меланхолійно накладав в тарілку салат з капусти.
– Та ніби все окей, – пробурмотів він. – Аспірантура? Кажуть, що беруть… З наступного року. Щоправда, як робити наукові дослідження в умовах, коли 90 відсотків приладів не працюють і навіть не збираються, ніхто не каже. Не додумалися ще, бачте, на цю тему диссертацію захистити… Ма, передай хліб, будь-ласка… Дякую. Знаєш, Тату, іноді банальних речей не вистачає. Бюретки якоїсь чи щось подібне… Смішно.
Але ніхто не засміявся. Юлька поїла, сказала “Дзяпую” і побігла до іграшок. Гриня проводив її порожнім поглядом.
– А Група репетирує… – продовжив він. – Через два тижні на відбірковому турі одного фестивалю в “Гайці” граємо. Придивіться, вже афіші по Місту розклеїли…
– А що це за “Гайка” така? – перебила Мама.
– Це, Ма, клуб такий нічний… Недалеко від центру, на вулиці Даниловича. – Гриня почухав голову. – Що б ще такого сказати… Колись “Гайка” була дуже стильним місцем тусовки хороших музикантів. Зараз, переважно, там крутиться так звана “золота молодь”… Сама розумієш, щоб відпочивати у нічному клубі потрібні гроші. Хоча, музиканти “Гайки” теж не цураються. Та й лише “Гайка” проводить подібні заходи, як от, наприклад, даний рок-фестиваль…
– Ти казав, що це лише відбірковий тур. А, власне, сам фестиваль коли? – запитав Батько.
Гриня махнув рукою.
– Аж весною! На День Міста, на великій сцені в Парку Культури. – Він підчепив на виделку шматок сиру і додав: – Принаймні, так завжди було.
– І які шанси? – серйозно спитав Батько.
– Хто знає, – стенув плечима Гриня. – Тут, мабуть, ситуація “А судді хто?”… Побачимо. А що в тебе на Фірмі?
Тепер настала черга Батька махнути рукою.
– А, не питай. Всі вислужуються перед директором, постійні інтриги, лижуть начальству одне місце… А хто і не одне! Хто вигинається, той і хороший працівник. Є в нас один екземпляр, у відділі маркетингу треться. За якісь півтора року з простого рядового маркетолога став начальником відділу, уявляєш?! Секретарку Директора в коханки взяв, вона його і просунула. Навіть не знаю як… Він свого шефа, який взяв його на Фірму, вижив! Щур порядний… Тепер він такий собі своєрідний “сірий кардинал” Фірми. Маркетинг – це ринок і політика збуту і, відповідно, гроші для Фірми… Одним словом, далеко не останнім чоловіком став. І багатьом вже не важливо яким шляхом. Щось вони там з нашим шефом не поділили і тепер до нашого відділу постачання придирається, директору капає, козел… – Батько затнувся. – Перепрошую… А в цілому все нормально. Зарплату платять, відділ працює, а виродків всюди вистачає… На всіх увагу звертати, чи що?
Батько знову наповнив келихи.
– Найголовніше для мене, щоб ви були здорові, – знову дуже серйозно сказав він. – А все решта якось буде… – І після того як всі випили, звернувся до Грині: – Слухай, малий, а може тебе на Фірму влаштувати? Якщо з аспірантурою такі справи, чого там мучитися? А так хоч грошей заробиш! Та й нам здібні працівники не завадять… Що скажеш?
Тут прибігла Юлька, наробила галасу і знову тицьнула молодшому Климовському під ніс ляльку.
– Гліша, ідемо, будеш Катю спати вкладати! – Сестра безцеремонно і доволі таки відчутно смикала Гриню за рукав.
– Ти що, не бачиш, що я з Татом розмовляю? – гаркнув Гриня. – Що за поспіх? Зараз повечеряємо і будемо бавитись!
Юлька мовчки подивилася на брата великими вологими очима, забрала ляльку і пішла. Мама незадоволено глянула на сина, теж нічого не сказала і пішла за дитиною. За хвилю вони повернулись разом. Юлька вмостилася на колінах у Мами і пригорнулася до неї. Гриня натягнуто посміхнувся.
– Вибач мене, сонечко… – Він простягнув руку і погладив малу по голові. – Я просто на роботі втомився, нерви щось здають… Зараз ми поговоримо і Катя засне… Ми покладемо її в ліжечко…
– Катя тез втомилась, – раптом сказала Юлька і відвернулась.
Гриня вкотре пошкодував про свою нестриманість. “Чого, питається, дитину образив? Все нерви кляті… Що, не міг нормально відповісти? Ну, смикнула за рукав! Ну то й що? Важливу розмову перебила?! Вона ж маленька ще, їй ляльки на першому місці! І Батьки он тепер які незадоволені… Мовчать, бо я теж їх син. Ще й блудний трохи…”. Необхідно було змінити тему.
– Не сердись, маленька… – ще раз перепросив Гриня і одразу жваво спитав: – Так що ти там, Тато, говорив про Фірму?
Батько покинув справи в тарілці і зиркнув на сина.
– Та влаштовуйся на Фірму, кажу, – буркнув він. – Бо твій Інститут і Група ця тебе з розуму зведуть… Подивись на себе: ні грошей, ні задоволення від праці, ні результату її же ж… Ходиш в потертих джинсах, патлатий-волохатий… А тобі, сина, одружуватись невдовзі треба. Принаймні, здалося б… Так що ти подумай над моєю пропозицією.
Гриня на мить замислився.
– Як би це вам пояснити… Дарма ви так про мій спосіб життя. Я мушу спробувати! Інакше це завжди буде переслідувати мене. І років так в п’ятдесят я, дивлячись на власний розкішний автомобіль, “нафаршировану” всілякою всячиною квартиру, зрозумію, що схибив, що звернув не туди… І здивуюсь, і недовірливо скажу собі: “Хіба це все, на що ти виявився здатним?”. Звичайно, одразу ж заперечу, вирішу все налагодити… – Гриня зітхнув. – Але тут виникне звідкілясь таке собі слівце “пізно”… Я мушу спробувати, – тихо закінчив він.
Хлопець відпив вина і скрушно похитав головою.
– Так що на рахунок Фірми – дякую, але наразі… Розумієш, Тату, я зараз в Інституті відпрацював – і вільний. Ніякого понаднормового навантаження, жодної роботи додому… І залишається час на Групу. А як піду на вашу Фірму – ну, ти сам знаєш… Тут в мене зараз два варіанта – творити або заробляти. – Він знову відсьорбнув з келиха. – Хоча, можливо, “творити” – сказано занадто голосно…
Батьки переглянулися.
– Ми знаємо, сина, – сказала Мама. – Ми все знаємо. Не марнуй здібностей. А з грошима ми тобі завжди допоможемо, не турбуйся… – Мама посміхнулась. – Наливай, Батько, за талант вип’ємо!
Родина підняла келихи. Гриня сумно посміхнувся, згадав старий вираз про те, що талант неможливо пропити і випив до дна. Мама понесла задрімавшу Юльку в ліжечко. Гриня з Батьком деякий час сиділи мовчки.
– Ти, Григорій, приїжджай частіше, – врешті порушив тишу Батько. – Я все розумію: молодість, купа планів, дівчата, друзі… При окремому від батьків житлі, певній фінансовій незалежності це просто казка! – Батько посміхнувся. – Знаю, знаю, сам такий був… Та все-одно приїжджай. Сестра за тобою постійно питає, Мама теж переживає “що ти їв і де ти спав”, образно кажучи… Та і я хвилююся, ти ж мій син, як-не-як! Домовилися? – з дивною безнадією запитав він.
Гриня посміхнувся.
– Домовилися, Тату. Нема питань…
Батько теж посміхнувся і Гриня зрозумів, що його слова були надзвичайно важливими.
Надзвичайно.

…Вночі Климовському знову примарився той же сон. Тільки от цього разу маленька золота дівчинка з голосом Маркіти сама підлетіла до Грині, зробила чудернацьке “па” в повітрі і всілася на простягнуту долоню хлопця. Створіння сердито вперлося рученятками в боки.
– Брехло! – дзвінко крикнуло воно.
– Хто? – перепитав здивований Гриня.
– Не наривайся на рифму! – гнівно запищала дівчинка. – Сам знаєш! – І, змахнувши сонячними крильцями, пурхнула вверх, залишивши отеретілого хлопця наодинці з чорним коридором…

РОЗДІЛ 8

– Ну що, гайз, коли завтра збираємось? – закурюючи, запитав Гриня.
Але Група курила і мовчала. Два тижні пролетіли як один день. Ніби все підтягнуто, зроблено і відпрацьовано. Михась не перекручує “соляків”, Павлік не гальмує, Фашист не збивається, а Гриня не забуває текстів. Все одно страшно. Всім не по собі. Бо вже не раз бортували на рівному місці, не раз казали: “Ви молодці, але ще попрацюйте…”. Це означало “ваша музика – некомерційна”. Дивно, в цілому світі подібний стиль прогресує, а в нас… В нормальному суспільстві Музика робить Гроші, а тут… У-у-у, Країна!
– А на яку годину саунд-чек? – глухо поцікавився Дімон.
– Виступ починається о восьмій вечора, – відізвався Гриня, – значить десь біля шостої здалося би вже там бути…
– Тоді давайте тут на половину п’ятої, – запропонував Студік. – Якраз інструменти складемо, “шланги” позмотуємо і поїдемо.
Гриня нахилився до попільнички і загасив недопалок.
– Може, раніше трохи? – випускаючи залишки диму, сказав він. – Десь на півчетверту… Дімон, Михась, з роботи відпроситесь? Ще би програму раз прокатали…
На цьому і зупинилися. Климовський ще поцікавився чи хлопці попередили своїх друзів, на що отримав відповідь, що друзі були повідомлені і, натомість, дуже цікавилися можливістю безкоштовного входу в “Гайку”. Гриня подумав, що ніхто, мабуть, не прийде і трохи розстроївся. Але одразу ж заспокоївся, коли почув від Михася, що Маркіта обіцяла прийти.
Група ще раз мовчки перекурила і розійшлась по домівках. Гриня і Михась цілу дорогу додому мовчали.
Завтра було занадто близько.

* * * * *

Гриня дивився крізь трамвайне вікно на різнокольорові вулиці Міста. Яскраві вітрини бутіків, суворі вивіски нотаріальних контор, сірі державні установи, багаточисленні продуктові магазини, вуличні продавці, перехожі, автомобілі, маршрутки – Місто кипіло прямісінько перед замисленим юнаком. Поруч стояли Михась, Фашист і Студік. Їх настрій був веселішим. Михась жартівливо називав Циммера “халявником” і казав, що “фашистам завжди таланить”. Свої випади він аргументував тим, що лише Дімону ніколи не треба возити за собою інструмент – ні на концерти, ні на репетиції. Хлопці голосно сміялись.
Гриня краєм вуха слухав Михасеві казки, але думав про інше. Два тижні довбаний метелик, чи хто воно там, йому не снився, а сьогодні на тобі, все спочатку! Проте цієї ночі золоте створіння нічого не сказало, а лише лагідно поскубало хлопця за щоку. При цьому дівчинка дзвінко засміялась, а потім швидко полетіла геть. Нічна гостя не давала Климовському спокою і Гриня постійно думав, що б могли означати усі ці його сни. Він перегорнув вже кілька тлумачників сновидінь – більшість із них гарантували “новини” в зв’язку з подібними крилатими глюками у вигляді метеликів. Які такі новини? Тут таке життя, що кожен день новини… І так знервований Гриня нічого не розумів і від цього дратувався ще більше.
– Чувак, ти не спиш? Нам на наступній виходити, – голос Михася вивів Климовського із стану невагомості.
Гриня подивився крізь Михася, буркнув “угу” і знову втупився у вікно. Розкішне сріблясте авто обганяло товстенький неповороткий трамвайчик. Климовський зітхнув. Гриня знав і розумів, що матеріальне не є основним, принаймні, у цьому житті. Фак, подумав він, але ж як хочеться опинитися за кермом подібної власної цяці! Вдихнути запах шкіряного сидіння, ввімкнути на повну потужність стереосистему і вдавити у підлогу педаль газу!.. А не труситися у цьому забитому чи то людьми, чи то пасажирами трамваї…
– Давайте вибиратися звідси, – буркнув Гриня і хлопці почали обережно протискатися з інструментами до виходу.
Трамвай зупинився, хлопці разом з іншими пасажирами вийшли на вечірню вулицю. Закурили, мовчки переглянулися і, маневруючи у потоці автомобілів, рушили через дорогу до великої сірої споруди, у якій власне і розташовувалася “Гайка”. Прискіпливо роздивилися власну афішу біля входу, повикидали недопалки і увійшли.
Охоронці клубу зміряли музикантів зневажливими поглядами, неохоче знайшли назву Групи у списку гостей і врешті-решт пропустили хлопців усередину. Проминувши просторий холл, ті потрапили до залу. Там панувала цілковита робоча атмосфера. Звукотехніки у синіх комбінезонах, немов мурахи, монтували портали, розташовували монітори, настроювали ударну установку, під’єднували “комби”… Лунала ритмічна і ненав’язлива музика. Грині в цей момент страшенно захотілось жити. Хотілося лягти на сцені, під лагідними кольоровими променями, з пляшкою світлого пива у руці і дивитися у ще порожній зал, уявляючи собі майбутній успіх… Климовський закурив і спитав у першого-ліпшого Синього Комбінезона хто відповідає за саунд-чек. Той неуважно тицьнув пальцем у довговолосого чоловіка з еспанйолкою, що метушився біля пульта в глибині залу, крикнув “Сергій” і побіг далі. Гриня підійшов до довговолосого.
– Вечір добрий, – привітався він. – Ви Сергій?
Довговолосий уважно оглянув Гриню.
– Так, це я. Чим можу?..
Климовський простягнув долоню.
– Гриня, – представився він. – Я з Групи, ми сьогодні виступаємо… Що з саунд-чеком? Ми б хотіли підключитися, зал відчути…
Сергій відповів на привітання, сказав, що радий знайомству і що саунд-чек дещо затримується, але запевнив, що все буде окей.
– Присядьте десь за столик поки що, – попросив він. – Я вас покличу.
Гриня махнув рукою, хлопці підійшли ближче і розташувалися за сусіднім із пультом столиком. Робити було наразі нічого, тому Група курила і роздивлялась своїх конкурентів, що розбили свої табори за столиками неподалік. Вигляд груп-суперниць був настільки непривітний (як не дивно для музичної тусовки), що знайомитися не пішов навіть товариський і незакомплексований Григорій. Гриня натомість думав про те, що ніякої мінімальної подоби власної гримувальної їм не виділять. “М-да, це далеко не Ріо-де-Жанейро”, – процитував подумки він відомого літературного героя.
Ну і фіг з вами. І тут, в залі, непогано.
Поглянувши на групи-конкуренти, можна було подумати, що це найвідоміші зірки сучасного року. Незрозуміла надмірна пихатість у манерах, жестах, робила їх просто смішними. Чого тільки був вартий один гітарист, що розігрувався на непід’єднаному інструменті з виглядом, який Гриня подумки охрестив “Смерть “Металліці”!
“Цікаво, – подумав Климовський, – як ви, хлопчики, граєте? Втім, скоро все побачимо…”.
Тут підійшов Сергій і повідомив, що вже можна підключитися, поправити стрій на інструментах і спробувати щось зіграти.
Група вийшла на сцену першою. Розчехлили інструменти, підключили “примочки” (позичені напередодні, так як власні пристрої для звукових ефектів були у ненайкращому стані), під’єдналися до “комбів”. Гриня показав як кльово він вміє рахувати до трьох у ввімкнений мікрофон. Веселощі у ворожому таборі викликав Михась, який від хвилювання довго не міг підстроїти третю струну. Проте невдовзі всі проблеми були вирішені. Климовський повернувся до музикантів і тихо сказав:
– Пацани, не забувайте, що це тільки проба. Особливо вимахуватися не потрібно. Граємо програші, звикаємо до сцени… Давайте, з “Кроку”…
Фашист підняв палочки, щоб задати ритм. Раз, два, раз, два, три, чотири…
Всі вступили одночасно. Зігравши вступ, Гриня махнув рукою, мовляв, досить, давайте наступну пісню.
– “Анатомія”! – крикнув він. – І гітари трохи в моніторах додайте! – попросив Климовський звукорежисерів.
Група зіграла ще кілька програшів до пісень і врешті задоволений Гриня дав “відбій”. Він подякував звукорежисерам в мікрофон і повернувся до своїх.
– Досить, – сказав він. – Як на мене, все окей. Тепер куримо, а вони хай лабають. Подивимось на що вони здатні…
Група повід’єднувала інструменти і повернулась за свій столик. “Вороги” піднімалися на сцену. Гриня підійшов до Сергія, який длубався за пультом.
– Хто це? – запитав він, кивнувши на сцену.
Сергій на мить підвів погляд.
– Та ці, столичні… “P.S.”, чи як їх там… А он ті, – довговолосий кивнув у напрямку іншого ворожого табору, – це “Капітолій”. Вони теж, здається, не з Міста… Ти порядок знаєш? – раптом запитав він Климовського.
– Який порядок? – перепитав Гриня.
Сергій облишив пульт і розвернувся до хлопця.
– Зараз прийде наше вельмишановне Журі, – закурюючи, сказав він. – Вони бахнуть по чарці за барною стійкою і всядуться он за той столик. – Сергій тицьнув пальцем у “знаменитий” стіл. – Буде жеребкування. В сенсі, хто за ким виступатиме…
В цей час столичні грали якусь пісню. Лисий вокаліст посилено гарчав у мікрофон. Гриня піймав себе на думці, що їх тексти доволі таки примітивні. “Я розкину руки, я злечу у небо, я обійму хмари…”. Політ фантазії п’ятнадцятирічного юнака, подумав Климовський. Ну, полинеш ти в небо. Що ти хочеш цим сказати? Що ти даєш людям цими словами? Ти хочеш показати, що на землі фігово? Чи ти просто хотів в дитинстві стати космонавтом? Музікогагарін… Гриня незадоволено похитав головою.
Попса.
Незважаючи на рокове аранжування.
– А хто в Журі? – неуважно запитав він Сергія, продовжуючи дивитись на сцену.
Довговолосий так же неуважно відповів, що до складу Журі входять Поважний ДіДжей, Відомий Вокаліст і Забутий Рокер. Одним словом, заслужені люди “Гайки”. Гриня подякував Сергію за інформацію, подумав, що він непоганий чувак і повернувся до своїх. За цей час на сцені підлаштовувались вже “капітолійці”. Климовського вразив їх склад: гітарист, трубач і співаючий барабанщик. Ще більше здивував хлопця репертуар “Капітолія”: оброблені-перероблені пісеньки з “совкових” дитячих мультфільмів.
В цей час Михась, Павлюша і Фашист відверто реготали. Гриня подивився на них і теж посміхнувся. Михась філософськи розмірковував на теми: “Навіщо цьому ударнику червоні шорти?” і “За які гріхи група “Капітолій” пропила басиста?”. Зненацька Михась змінив напрямок своєї думки і розповів анекдот про рок-групу, в якій було лише два барабанщика і гітарист:
– … і тоді їм кажуть: “Як же ви в такому складі грати будете?!”. Барабанщики переглянулися і один з них видає фразу: “Казав тобі, що не треба було гітариста брати!”.
Анекдот був старим і бородатим, але настільки актуальним, що всі засміялися.
– … або ще такий прікол: зібралась Справжня Рок-Група виступити на одному сейшні. Прийшли, а басиста нема. Чуєш, Студік, то напевно був твій брат! Бо такий же халявник! Бу-га-га! Так от, басиста нема. Чекають його, матюкаються, курять одну цигарку за одною – а його нема! Тут вже їм і виступати час, публіка скандує, решта груп теж нервуються – чого це вони не виходять? Ну, Рок-Група переглянулась… А що робити? Пішли на сцену без басиста. Почали лабати – лажа повна! Відлабали, значиться, вийшли за сцену, курять, руки у всіх тремтять, злю-у-учі! Аж тут з’являється басист, як красне сонечко, посміхається, щасливий такий. Його всі питають: „Де ж ти, падло, був?!”, а він: „Чуваки-иии, я тут нас із залу слухав – без баса така хєрня виходить!”.
Всі зареготали. Анекдоти про Справжню Рок-Групу були Михасевою фішкою.
– Виступає, карочє, Справжня Рок-Група на сейшні. Почали лабати, злабали вступ, перший куплет, приспів, лабають програш. І тут вокаліст викупає, що начисто забув початок другого куплету. Він в ритмі танцю підгрібає до гітариста. Той патлами махає, он як той пінджюрас з „P.S.” (всі засміялись), соляк витягує, всі діла. Вокаліст йому кричить: Чувак, як другий куплет починається? Той: Хєр його знає, іди в басиста спитай. Вокаліст в ритмі танцю гребе до басиста. Той стоїть такий серйозний, подумки долі рахує, на гриф уважно дивиться. Вокаліст йому: Чувак, як другий куплет починається?! Басист відповідає: Та хєр його знає, іди в барабащика запитай! А програш то закінчується! Вокаліст просто біжить до драмсів, там сидить такий собі барабанщик – лупить по кухні, як коваль по наковальні; по чому тільки можна, по тому і валить! Вокаліст йому кричить: Чувак, йопта, як другий куплет починається?!! А барабанщик, луплячи що є дурі по зілжинах: Та хєр його знає, чувак! А яку пісню граємо?!..
Гриня, сміючись, глянув на годинник. 19.45. Де ж це Журі? Вже публіки так добряче зібралося, а їх нема…
Проте Климовський даремно турбувався. Невдовзі Журі з’явилося у повному складі, провело ритуал, описаний Сергієм, і вмостилося за своїм столиком. Гриня подивився на Сергія, той махнув рукою, мовляв, йди до них. Климовський піднявся і підійшов до Журі. За ним слідом підтягнулися Лисий та співаючий ударник. Грині кинулася у вічі кумедна бейсбольна кепка Відомого Вокаліста. Поважний ДіДжей окинув хлопців зверхнім поглядом.
– Значить правила такі, – жорстко сказав він. – Кожна група представляє по п’ять пісень. Зараз потягнете жереб, хто за ким виступатиме… В цілому проводиться десять відбіркових турів, по три колективи. Десять ми відбираємо на гала-концерт, що буде проводитися на День Міста, решті дякуємо. Результати ми оголосимо десь перед Новим роком. – Поважний ДіДжей виклав три листка. – Ну, вперед, на барикади…
Музиканти взяли по листку. Гриня витягнув номер “1”. “Капітолій” виявився другим, завершувати програму мали “P.S.”. Журі записало послідовність виступів, непереконливо побажало успіху і виявило бажання починати. Гриня підійшов до своїх музикантів. На серці в нього повеселішало: поруч хлопців попивали коктейлі Маркіта і ще якась дівчина, очевидно її подруга. Гриня посміхнувся Мар’яні, теж отримав посмішку і взяв гітару.
– Пішли, орли, – звернувся він до музикантів. – Ми сьогодні “розігріваємо”. Всі послідовність пісень пам’ятають?
Група моментально загасила недопалки, підхопилась і рушила до сцени. Там вже красувався Сергій, що був одночасно і конферансом. Але Гриня не слухав, що вигукує довговолосий. Він думав про те, що ніхто з друзів не прийшов. Ні його, ні Михася, ні Фашиста… Сім гриваків за вхід до клубу виявилися великим западлом. Навіть Михасевої Ксюші нема! Ще він думав, що не повинен облажатись. Забагато праці вкладено в цей виступ. Все має бути добре. Перед сценою Климовський зупинився.
– Ми порвемо їх, – серйозно сказав він хлопцям. – Ми варті цього довбаного Фестивалю. Ми варті, пацани…
– …і відкриває сьогоднішній вечір… – довговолосий на сцені зробив ефектну театральну паузу і несподіванно рявкнув: – Гру-у-упа!
Глядачі мляво зааплодували. Хлопці ще раз переглянулися і швидко піднялися на сцену. Кілька хвилин, щоб під’єднати інструменти, провести по струнах і переконатися, що стрій не збився. Гриня поправив неслухняного чуба, витер об джинси зрадливо спітнілі долоні і зиркнув у зал. Практично всі столики були зайняті, багато народу також товпилося поблизу сцени і при вході, з десяток людей висіло на барній стойці..
Тепер. Вже і негайно. Ти в “Гайці”, Гриня. Покажи всім на що здатний. Покажи всім, чувак…
Гриня подивився на хлопців.
– Готові? – запитав він. І, отримавши схвальний кивок, підійшов до мікрофону. – Хеллоу, шановні! Зараз ми зіграєм вам Рок!
Михась ввімкнув “дисторшн” і дав кілька акордів. Гриня майже фізично відчув як зал заповнюється музикою. Раз, два, раз, два, раз, два, три, чотири…
Група розпочала. Климовський подумки знайшов початок вдалим. Після вступу він підняв голову до мікрофону. Давно треба було показати цьому Місту, що таке справжній текст.

Я б вирвав серце і язик,
Та чи зумію я мовчати?!
І жити з відчуттям палати,
Що має номер шість повік…

Хтозна куди веде цей шлях…
А, може, краще і не знати?
І не кричати й не мовчати –
Шукати знак у небесах.

І вивчивши природу болю,
Допити чашу цю до дна…
Яка безмежна глибина
Відкриється переді мною!

Поки душа іще жива
Терпінням я залижу рани,
Щоб на папір лягли рядками
Із серця вирвані слова…

Оплески. “Крок”. Оплески. Перед наступною композицією Гриня оголосив, що третю чарку в Групі завжди п’ють за кохання, а третю пісню – присвячують жінкам. Зал відповів веселими дівочими вигуками і все тими ж оплесками. Цю річ Климовський починав сам. Так, давай, Гриня, не розслабляйся… Вдих-видих, пішов перебір… Давай, відчуй цю пісню! Ти пам’ятаєш, як писав її? Я знаю, що зараз це виглядає… дитячим, чи що… Але все рівно – давай, Гриня, давай, старий!..

Втекти можливо від усього –
Від влади, чорта і від Бога…
Лиш знаю – не втекти від себе.
Значить можна, значить треба
Утекти мені від тебе!..

Я скоро стану сніжно-білим,
Від свого болю посивілим,
Я закружляю з жовтим листям навколішки
Там, де не буде слова “інший”…

Втечу, та буду завжди поруч –
Біля плеча твого праворуч.
Я стану фарбою на стінах,
Буду полум’ям в камінах,
Віщим світлом в твоїх мріях”…

Бо не сховатися від тебе
Ні на землі, ані на небі.
Я знайду спокій лише в цілковитій тиші
Там, де не буде слова “інший”!

…Я скоро стану сніжно-білим,
Від свого болю посивілим,
Дощем осіннім заридаю, зрозумівши,
Що я для тебе – слово “інший”…

Оплески… Поодинокі “браво!”. Поодинокі. Але ж “браво!”! Треба їх добивати! Гриня повернувся до музикантів і відмітив про себе, як загорілися їх очі за останні хвилин п’ятнадцять.
– Плани змінюються! – гукнув він. – Давайте “Бур’яни”!
Хлопці здивовано переглянулися.
– Давайте, давайте! – насідав Климовський. – Ми зможемо, ми теж її готували! Михась, починай!
Було помітно, що Михась хотів щось спитати, але натомість повернувся до Дімона і сказав:
– Давай, Фашист, настукай ритм…
Раз, два, три, чотири… Молодець, Мішка, чітко вступив… Павлік… Тепер я…

Сьогодні у мене буде свято
І поруч буде всіх багато.
Сьогодні буде все як завжди –
Буде багато ганджі…
Друзі мої, зелені-кольорові,
Неначе трави,
Не бійтесь – буду з вами,
Завжди з вами…

Народжуватись і вмирати з вами
Попід ліхтарями,
Знівеченим чужими напівснами
Й довгими стежками.
Я спокій ваш не порушу,
Хоч залишусь в темних душах
З вами,
Бур’янами…

Зросли ми між людьми-квітками
Засіяними вітром бур’янами.
Про нас почувши кажуть: Хто це? –
Ми ті, що хочуть сонця!
Кажуть: Хто ви?! – Ми ті, кому ніколи,
На жаль ніколи,
Не допоможуть вже підкови,
Щастя підкови

Народжуватись і вмирати з вами
З теплими ліжками, –
Ми знівечені днями-напівснами
Й довгими стежками.
Ми спокій ваш не порушим,
Хоч залишимось у душах
З вами
Бур’янами…

Сьогодні у мене буде свято
І поруч буде всіх багато.
Сьогодні буде багато ганджі…
Одним словом, все як завжди.
Все, як завжди…

Оплески стали, так би мовити, насиченішими. Тепер “браво!” кричали Сині Комбінезони, що стояли збоку від сцени. Гриня відчув хвилю. Так добре він не почувався вже досить давно.
– Перед нашою останньою на сьогодні композицією, – промовив він у мікрофон, – наша Група хотіла б подякувати всім хто нас сьогодні підтримував, Фестивалю, Журі, нашим батькам і одне одному. Дякуємо!
Хлопці відіграли ще одну пісню та, спітнілі і щасливі, спустилися зі сцени. Гриня глянув на кам’яні обличчя Журі і спохмурнів. Відомий Вокаліст розмальовував щось на серветці, Забутого Рокера, вочевидь, тягнуло на батьківщину, до барної стійки. Поважний ДіДжей теж відверто нудьгував. Климовського щось недобре штрикнуло всередині, але звичка сподіватися на краще взяла верх. Він не поділився своїми спостереженнями з хлопцями. Група присіла за свій столик і розслаблено задиміла. Гриня підсів до Маркіти.
– Привіт, Мар’яна, – сказав Климовський, роздивляючись сцену, де підключались “капітолійці”. – Як тобі наш виступ? Радий, що ти прийшла. Бачу не одна?
Хлопець був негайно познайомлений із… здається, Галею. Гриня так і не запам’ятав імені Маркітиної подруги. Та він його ніби і не чув. Всю увагу хлопця привертали захоплені очі Мар’яни та група “Капітолій”, що вже розпочала свій виступ. Про музику вищезгаданої групи говорити нічого – ритм, гітара і труба плюс саундтреки до мультфільмів. Отож, Климовський сконцентрувався на першому пункті і провадив з дівчиною невимушену бесіду “ні про що”. Раптом Гриня помітив, що Журі оживилися. “Люблять наші люди унікалів”, – із сумом подумав він. Климовський не хотів псувати собі настрій, тому вирішив не звертати на Журі уваги, сподіваючись на їх професійну об’єктивність. Гриня сходив до бару, вислухав компліменти від барменів і повернувся до столика із коктейлями для дівчат. Потім повторив маршрут і приніс собі великий кухоль пива.
Поки Климовський виконував свої нехитрі маневри, “Капітолій” залишив сцену. Їх місце зайняли музиканти з “P.S.”. Теж кілька хвилин для підлаштування і, ось, перша композиція. Гриня сьорбав пиво, курив і знову дивувався наївності тексту. Музика ніби-то і непогана, але… Чого питається цей Лисий так гарчить? Ти ж не Джо Кокер, тобі це не пасує… Гриня зітхнув і повернувся до Маркіти.
– Ти не хочеш перебазуватися у більш спокійне місце? – тихо запитав він.
– Що, не витримала душа поета? – Дівчина посміхнулась. – Я б з радістю, але ж я не сама… – Мар’яна виразно кивнула в бік своєї подруги.
Гриня сказав “ван момент, пліз”, пересів до Циммера і вже через хвилину технічно сплавив подругу “холостому” Фашисту. Ні подруга, ні тим паче Дімон не заперечували. Климовський попрощався із Сергієм, Синіми Комбінезонами (двоє з них навіть обнімали Гриню і кричали йому на вухо: „Пацан, у вас нєдєццкій рок!”), Групою (заодно призначив наступну репетицію), взяв Маркіту за руку і вийшов з клубу.

* * * * *

…Група проводила Гриню і Мар’яну зацікавленими поглядами.
– Пропав наш фронтмен, – сумно сказав Михась. – Навіть “бухнути” не залишився…
– Ну і що? – стенув плечима Студік. – Нам більше буде…
А Фашист обійняв “здається Галю” і промовчав.

РОЗДІЛ 9

Вечірнє Місто повіяло на молодих людей прохолодою. Відчувалася близька зима. Маркіта узяла Климовського під руку і вони рушили вздовж вулиці до Центру. Певний час панувала мовчанка. Гриня поправив кофр з гітарою на плечі і закурив.
– Ну, і куди тепер? – врешті кокетливо запитала Маркіта.
Гриня весело глянув на Мар’яну і нічого не відповів. На душі у хлопця було затишно і спокійно. Він ніжно потиснув долоню дівчини. Давно вже я так не йшов, подумалося Грині. Ось так, коли необов’язково щось говорити, коли все зрозуміло без слів. Коли не потрібно розпинатися з метою “закадрити” дівчину на одну ніч. Коли ти чітко знаєш, що не назвеш її іншим ім’ям… Гриня посміхнувся, відпустив руку Маркіти і сказав:
– Треба батькам зателефонувати…
Він дістав з кишені джинсів мобільник, набрав номер.
”Dim”.
Гудок. Ще один…
– Алло?
– Ма, це я!
– Я слухаю, сина?
– Ми відіграли, Ма! Все окей, без лаж… Батькові привіт, Юльку цілуй! Ну, все, чао, бо я з мобільника…
– Ми всі дуже раді! Тримайся, сина!
Гриня вимкнув телефон. Маркіта здивовано подивилася на нього.
– Ти що, з батьками не живеш?
– Ні, я на бабусиній квартирі тепер… – пояснив Климовський. – Мені звідти і на роботу, і на репетиції ближче. А квартира все-одно порожня, Бабуся півроку тому до сестри в село перебралася… Вони із сестрою веселі тітки!
Центр вечірнього Міста був щедро обсипаний неоновими рекламними вивісками, милував око їх різнокольоровими принадами, підморгував фарами автомобілів, вирував перехожими, награно-погрозливо гуркотів старими здивованими круглоокими трамвайчиками, ганяв наввипередки маршрутними таксобусами… Центр Міста, здавалося, уособлював собою дивну модель Вічного Двигуна і, напевно, міг би претендувати на роль Центра Всесвіту.
Гриня і Маркіта повільно йшли по вулиці у людському потоці, незважаючи на прохолодний і вітряний вечір.
– Слухай, я бачу тебе другий раз у житті, а таке враження, що ми знайомі тисячу років, – раптом сказала Маркіта.
– В мене теж таке відчуття, – відповів Климовський і хитро додав: – Може, це Доля?
Маркіта засміялась, сказала, що все може бути і ще міцніше притиснулась до хлопця.
– Холодно? – запитав Гриня.
Дівчина жалібно похитала головою. Климовський на мить замислився і, нарешті, видав те, що задумав ще в “Гайці”:
– Може, поїдемо до мене на каву? Захопимо по дорозі пляшчину червоного вина… В мене ж свято, як-не-як! Ти ж все рівно недалечко живеш… – з надією у голосі підсумував він.
Маркіта секунд тридцять мовчала. Гриня подумки приготувався до відмови. Дівчина підвела погляд і тихо сказала:
– Поїхали…

Холостяцьке лігво зустріло молодих людей тютюновими ароматами, подекуди прадавнім шаром пилюки і десятком замурзаних тарілок на кухні. Гриня винувато посміхнувся, поставив на столик пляшку “Каберне”, прихоплену по дорозі, і заходився готувати каву. Маркіта зацікавлено оглядала помешкання. Кухня була завішена афішами, рекламами імпрез, фестивальними плакатами, квитками і іншими поліграфічними дрібницями.
– Ви усюди виступали? – здивовано спитала вона, вказуючи рукою на обліплені стіни.
Гриня неуважно глянув на плакати.
– Де ми, де мої або наші друзі… – промовив він, заливаючи каву окропом. – А он там, – Гриня кивнув головою, – висять афіші відомих груп, на концертах яких я був…
Гриня залишив каву запарюватися, повернувся до Мар’яни і закурив.
– Звичка збирати подібну фігню з’явилася у мене вже досить давно, років сім-вісім тому назад. В певний момент постало питання що з цим усім робити… – Климовський дотягнувся до попільнички і аккуратно збив попіл. – Я якраз розпочав мешкати тут, от на гадку і прийшло подібне рішення проблеми. До того ж, це не такий сумний пейзаж як голі стіни… І взагалі, – Гриня посміхнувся, – кожен прикрашає оселю як може: хто купує картини Пікассо і Моне, а хто здирає з стовбів відпрацьовані, так би мовити, плакати…
– Мені подобається, – сказала Маркіта, продовжуючи роздивлятись “шпалери”.
Тут Гриня ляснув себе по лобі, загадково вигукнув “До речі, до речі!..” і зник у кімнаті. Повернувся він з гітарним кофром. Мугикаючи якусь, одному йому відому мелодію, хлопець дістав із кишеньки кофру зігнутий в кілька раз листок і обережно розгорнув його. Мар’яна впізнала афішу сьогоднішнього концерту. З тої ж кишеньки з’явилося кружальце прозорого скотчу і за якусь мить кухня збагатилася ще одним паперовим шедевром. Климовський задоволено оглянув афішу. Маркіта засміялася. Гриня здивовано подивився на неї.
– Ти чого? – награно-ображено запитав він.
– Смішний ти… – Маркіта затнулась. Климовський зауважив, що дівчина почервоніла. – І якийсь не такий. Добре мені з тобою…
– Це я ще вино не наливав, – тихо відповів Гриня, відкоркував пляшку і приніс з кімнати келихи. Він поставив на стіл каву, налив вино і звідкілясь з буфету дістав коробку шоколадних цукерок. Климовський присів навпроти дівчини і підняв келих.
– За що п’ємо? – лукаво поцікавився він.
Маркіта замислилась.
– Давай спочатку за знайомство, – сказала вона і глянула на Гриню. – Як-не-як, другий раз бачимось…
– Угу, – погодився Климовський. – Спілкуємось взагалі вперше.
Маркіта засміялась. Вони цокнулися келихами і пригубили вино. Гриня заметушився, пропонуючи дівчині цукерки. Мар’яна довго впиралась, посилалась на несумісність шоколаду і фігури, говорила, що не вживає солодкого, що не хоче, не буде… але Климовський був невблаганний. І фортеця впала. Невдовзі про якісь примарні дієти не могло бути й мови. Шоколад органічно доповнив терпкий смак сухого “Каберне”.
Гриня наповнив келихи вдруге. Тост за здоров’я. Цок! Цукерочку? Будь-ласка! Може, ще кавусі? Пізніше? Нема питань!
Климовський відпочивав. Вже давненько в нього не було такої ерудованої співбесідниці. Як виявилося, студентка журфаку Мар’яна Волошина непогано розбирається у багатьох життєвих питаннях. І це з такими очима! Плюс легке вино, улюблені цигарки і післяконцертна ейфорія… Так, так, панове, Климовський відпочивав!
– Слухай, Гринька, розкажи мені про Групу свою, – зненацька попросила Маркіта, попиваючи з келиха.
Гриня зам’явся.
– Та що тут розповідати, – неохоче почав він. – Багато праці і жодних реальних результатів. Це вже другий склад… – Гриня закурив і почухав собі потилицю. – З першого залишився лише я. Решта пацанів або одружилися, або на наркоту присіли… Шкода, непогані були музиканти. Але не було прогресу, не було творчого зростання. Це в тому відношенні, що не було грошей на запис, а на різноманітні фестивалі молоді групи брали неохоче… В сенсі, не брали взагалі. В музиці гроші теж вирішують практично все. Люди, що займалися продюсуванням, вважали даний стиль безперспективним в комерційному плані. І одного разу Групи просто не стало. Залишилися лише спогади і концертні фотографії. А Групи не стало.
Хлопець зітхнув.
– Пройшло півтора року. Я, якщо чесно, забув про музику і заховав свої творчі амбіції далеко і глибоко. Але випадково познайомився зі Студіком, нашим басистом, і Михасем. Щось знову зажевріло: а може?.. Спільними зусиллями знайшли Циммера… ну, Фашиста. І ось ти сьогодні на сцені побачила те, що вже рік знову називається Групою…
– Мені дуже сподобалося, – сказала Маркіта.
Гриня глянув на дівчину спідлоба, загасив недопалок і продовжив:
– Ситуація наразі така ж сама… Є Група, нема фінансів. Мало концертів, ще менше гонорарів. Не знаю, якщо не буде змін… – Гриня замовк не договоривши.
Мар’яна із співчуттям дивилася на хлопця.
– Ти повинен вірити, Гринька, – дівчина нахилилася до Климовського і взяла його за руку. – Ти цього вартий. Ти ж сам знаєш…
Гриня посміхнувся, вивільнив руку і наповнив келихи.
– За любов! – пафосно прорік він. І, повагавшись, запропонував: – На брудершафт?
Дівчина засміялась і кивнула на знак згоди. Гриня і Мар’яна переплели руки і, сьорбаючи та сміючись, випили до дна. Климовський простягнув руку, поставив келих, подався вперед і ніжно поцілував дівчину. Відхилившись, він заглянув їй у очі. Маркіта сиділа, немов заворожена.
– Слухай, ми справді вдруге бачимось? – ледь чутно спитала вона.
Гриня, не відводячи погляду, похитав головою. Справді. Він підвівся, оминув столик, підійшов до Маркіти і опустився перед нею навколішки. Якусь хвилину хлопець мовчав. Потім узяв дівчину за руку і сказав:
– Я дуже радий, що ти сьогодні тут, зі мною. Вже давно я ні з ким так не розмовляв… по душам, чи що…
– Слухай, Гринька, – стурбовано перебила його Маркіта, – якщо я тебе зараз поцілую, ти не подумаєш про мене погано? Ніби-то я легковажна, легкодоступна чи щось у цьому стилі? Тільки скажи чесно!
Климовський посміхнувся, подякував Комусь Нагорі, пригорнув дівчину до себе і, цілуючи її, встиг подумати: “Гриня, невже?!.”.

…Маркіта і Гриня лежали, обійнявшись, під клітчатою ковдрою на старенькому диванчику. Слабке місячне сяйво та відблиски вуличних електричних ліхтарів протікали крізь фіранки і ніжно, навіть якось трохи по-підлабузницькому, омивали прикриті тіла молодих людей. Гриня замислено курив, час від часу механічно збиваючи попіл, і дивився на танцюючі по стелі тіні велетенських дерев. Дівчина теж мовчала і перебирала у пальцях світле волосся Климовського.
– Гринька, хіба так буває? – нарешті озвалася вона.
– Як “так”? – перепитав виведений із напівтрансу хлопець.
Мар’яна сперлася на лікті і спробувала заглянути крізь напівтемряву помешкання у очі Грині.
– Не знаю… – невпевнено сказала дівчина. – Так… Ще зранку я була твердо переконана, що весь чоловічий рід – суцільна сволота. А зараз я лежу гола у ліжку хлопця, якого бачу вдруге у житті!
– Щось ти занадто часто згадуєш порядковий номер нашої зустрічі, – незадоволено буркнув Гриня. – Тебе це так непокоїть?
Маркіта загорнулася у ковдру і сіла на дивані, по-турецькому схрестивши ноги.
– Ти не зрозумів мене, – тихо сказала вона. – Я спробую пояснити… Ніколи б не повірила, що таке може трапитися зі мною… Після усього, що… Розумієш, Гринька, я взагалі-то не відношусь до людей, які захоплюються творчими особистостями…
– Між іншим, я їх теж не дуже люблю, – втрутився Климовський.
Маркіта показово-сердито ляснула його по плечу.
– Не перебивай мене! Я й так слів добрати не можу. Так от, на чому це я зупинилася… Я не відношусь до людей, які захоплюються творчими особистостями і маю на те свої причини. Мій колишній хлопець був ді-джеєм і тому я знаю вашу блядську, вибачай за вираз, мистецьку тусню не зі світської хроніки газет і не з кольорових кліпів MTV… – Дівчина затнулась. – Я любила його, а він відносився до мене як до гарної іграшки. Сам знаєш, по нічних дискотеках багато дівчаток крутиться. Вибір достатній. Одним словом, я була в нього не одна… – Мар’яна знову затнулась. – Пробачала, думала, що це випадкові гріхи, плакала ночами, як остання дурепа… Потім він просто пішов. Сказав, що не хоче обтяжувати себе якимись стосунками і що йому потрібні зміни в житті, нові враження… Мені було дуже гірко. Такі речі не забуваються, Гринька.
Маркіта провела рукою по волоссю Грині і поскубала його за вухо.
– І от, після такого негативного досвіду, я опиняюся у ліжку з музикантом, якого бачу вдруге у житті! Я обіймаю хлопця, хоча зовсім не впевнена, що зранку він, в кращому випадку, не скаже мені: “Дякую, сонце, це було чудово, давай зізвонимось десь так за місяць…”! Слухай, Гринька, я, мабуть, таки збожеволіла… – Дівчина обезсилено лягла біля Климовського.
Гриня обійняв “божевільну” і закурив.
– Дарма ти рівняєш усіх під одну мірку, – за якийсь час тихо сказав він. – Дарма… Хоча… – Гриня глибоко затягнувся. – Наприклад, я теж не люблю ді-джеїв. Хто вони такі? Мажорні хлопчики, що за допомогою багатеньких батечків мали доступ до сучасних принад цивілізації! CD-чейнджери, тарн-тейбли, купа дорогих ліцензованих дисків, супутникове телебачення з провідними музичними каналами… Нічого б ви не зробили без початкової матеріальної бази! – Климовський починав злитися і його голос став різкішим. – Не ходіть по даху, не триндіть у димар! І тепер вони, бач, продвинуті тіпи… А ви, лохи, бренчіть на своїх балалайках! Бренчіть, бренчіть!.. А чим ми гірші?! Наші інструменти теж порядні гроші коштують! І чим мої пісні гірші за їх “бум-бум-бум”?! – Гриня загасив сигарету і прикурив іншу. – І ми, щоб відіграти півгодинну программу, повинні кілька місяців добряче попрацювати, а не зліпити цікаві ідеї на комп’ютері за дві години!
Гриня замовк. Докуривши, він пригорнув Маркіту і вже спокійніше сказав:
– А може мені просто такі погані ді-джеї зустрічались… А-а-а… – Климовський махнув рукою. – Рокерів, втім, я не люблю теж… Більшість із них будуть вважати тебе неуком і рагулем тільки за те, що ти не чув якоїсь пісні Джиммі Моріссона! Про попсовиків, чи то пак – естрадних виконавців, ми з тобою взагалі розуміюче промовчимо…
Гриня сумно посміхнувся.
– Ти маєш рацію, сонечко, “мистецька тусня” – не найкраща компанія. Але трапляються Люди, Митці з великої літери, ті, праця яких не зникає, не тьмяніє, проблематика якої не втрачає своєї актуальності віками… Вони є навіть серед тих же ді-джеїв! Їх Творіння вчать, виховують і примушують думати… До того ж, золота жила завжди була, є і буде оточена тонами непотрібної порожньої породи…
– Ти вважаєш себе таким Митцем? – запитала Маркіта.
– Ну, взагалі-то, мені б не хотілося померти від самовпевненості, – віджартувався Гриня. І, замислившись, серйозно додав: – Я дуже хочу, щоб моя праця не виявилася даремною і нікому непотрібною. І, якщо бути до кінця відвертим, дуже боюся цього…
Раптом хлопець підхопився.
– Слухай, сонечко, вже друга година ночі! Тебе вдома не сваритимуть, що ти так пізно прийдеш? – стурбовано запитав він.
Маркіта посміхнулась, притягнула хлопця до себе і поцілувала.
– Я ж на дискотеку пішла, Гринька… – І хитро додала: – В нічний клуб, а значить…
– На усю ніч! – не без задоволення закінчив Гриня. Він посміхнувся і запитав: – Слухай, тоді, може, я заспіваю тобі щось на зразок колискової?
Маркіта радісно закивала головою. Климовський підвівся, взяв із закутка акустичну гітару і дістав з кишені джинсів, що валялись поруч, медіатор. Присівши на край диванчика, він провів медіатором по струнах і, прокашлявшись, артистично промовив:
– Леді енд джентльмени! Колискова! Виконується для от цього сонечка, що сміється під ковдрою! Леді енд джентльмени, хвильку уваги! Живий звук, як-не-як…
Гриня глянув на усміхнену Маркіту і впівголосу розпочав:

Чому ці руки пахнуть молоком?
Чому в вустах вогонь троянд червоних?
Прийшов вночі до мене дивний сон, –
Що душу я лишив в твоїх долонях…

Чому очей твоїх я бачу дно?
Чому одне ім’я пульсує в скронях? –
Питаю в серця, та мовчить воно –
Я ж залишив його в твоїх долонях.

Далеко ти… Минають сірі дні,
Розхристані слова в листах без меду…
І так чогось незатишно мені,
Невже і спокій мій зостався в тебе?!

Чекай мене! Я прийду – так і знай, –
Знайду дорогу по ласкавих зорях.
Я повернусь у твій жаданий край,
Щоб залишитись у твоїх долонях!

Щоб залишитись,
Щоб заховатись,
Щоб захлинутись
І обірватись
У твоїх долонях…

Гриня дав завершальний аккорд і подивився на Маркіту. Неймовірно, але вона заснула! Хлопець посміхнувся, поставив гітару у куток і приліг біля дівчини. Деякий час він дивився на сплячу красуню. Потім обережно поцілував її у плече, знову Комусь подякував…
І заснув спокійним дитячим сном.

РОЗДІЛ 10

Зима прийшла у Місто, як завжди, несподіванно. Рівнесенько 1 грудня. Зима прийшла, притрусивши за одну ніч вулиці і будинки білим сніжним покривалом, чим викликала шалену паніку у лавах комунальних служб, які чомусь не очікували такої швидкої її появи. Тому Місто, вкрите замерзлими калюжами, що були засипані снігом і нашвидкуруч де-не-де посіяні піском наймоторнішими двірниками, являло собою химерний здоровенний ковзанярський каток. Слизькі дороги, аварії, автомобільні корки… Жах, що творилося у Місті!
Гриня сунув по засніженому тротуару і подумки матюкався. Один раз у житті відпросився з роботи, щоб на базар сходити зранку і ось, на тобі! Ще й метелик цей дурнуватий сниться вже третю ніч підряд! Може до якогось психолога сходити? Ні, це даремна витрата часу і грошей…
Климовський ніс два великих пакети з продуктами і балансував з ними, немов канатоходець в цирку. Ну, ще двісті метрів і рідний дім. Маркіта обіцяла зранку зайти, в неї аж третя пара… Так, тепер у провулок… От тільки б не впасти, щоб їх…
Щойно Гриня про це подумав, як земля підло втекла кудись з під ніг і хлопець, картинно змахнувши пакетами, гепнувся на спину.
Добре, що молоко тепер продають в пластикових пляшках, вони не б’ються, подумав Климовський. А далі вже просто говорив. Що говорив, про кого, чиїх матерів згадував Гриня, куди вони всі мали піти святковим строєм по двоє за ручку ми уточнювати не будемо. Потім він послав подалі цей “галімий” безлюдний провулок і зробив спробу підвестися. Климовський сів на тротуарі і відчув як нестерпно заболіло десь в районі правої лопатки. Він огледів поле бою: пакети валялись поруч цілі і неушкоджені, лише кілька сонячних апельсинів викотились подивитись на небачений ними досі сніг. Гриня поволі встав на коліна і почав збирати допитливі фрукти назад у сумку.
– Допомогти? – почулося зненацька у нього за спиною.
Гриня здригнувся від несподіванки і оглянувся. Позаду стояв бомж, старенький дідок з незрозумілого кольору бородою. Климовський не відповів і продовжив збирати апельсини. Дідок зайшов спереду і нахилився до Грині.
– Не забився, малий? – співчутливо спитав він.
Хлопець сердито подивився на бомжа.
– Все окей, дідуля, – сказав він і закинув останню жовту кульку в пакет.
Проте бомжа, вочевидь, було важко здивувати поганими манерами. Він переклав свою брудну сумку у ліву руку і, обтерши правицю об нечисте старе пальто, простягнув її хлопцю.
– Давай допоможу? – запропонував дідок.
Гриня косо зиркнув на руку помочі, буркнув “Я сам” і неквапом звівся на ноги. Бомж дивився на Гриню дитячим довірливим поглядом. Він опустив руку і тихо сказав:
– Може, пацан, рука моя і брудна, зате сумління чисте…
Дідок розвернувся і повільно пішов геть. Гриня відчув себе незручно. “Він все ж таки допомогти хотів, – подумав хлопець. – Небагато в наш час людей, які взагалі хоча би підійшли…”.
– Шановний, зачекай! – гукнув Гриня і рушив за дідком.
Той злякано повернувся. Гриня, шкандибаючи, підійшов до нього, поставив пакети на землю, дістав з кишені пачку сигарет і простягнув її бомжу.
– Дякую, дідуля, – сказав Климовський.
Бомж глянув на сигарети і посміхнувся.
– Я не курю… – похитав він головою. – Не турбуйся, малий, все гаразд…
Тоді Гриня дістав з пакету два апельсини. Дідок зробив спробу відмовитися від них, але Климовський швидко запхав фрукти йому до сумки. Бомж ще раз посміхнувся, подякував і пішов. Гриня закурив і деякий час дивився йому вслід. Потім підхопив пакети і рушив додому.
Коли хлопець завернув у свій двір, йому кинувся у очі сріблястий автомобіль, що стояв біля його під’їзду. Гриня, проходячи мимо, не без заздрості обдивився його. А я тут з пакетами швендяю, подумав він. Ще й впав… А зараз на четвертий поверх, без ліфту… Гриня зітхнув, підійшов до дверей під’їзду і буквально зіштовхнувся із сусідкою.
– Добрий день, тьотя Люся, – ввічливо привітався Климовський. – З першим снігом вас!
– Доброго дня, Григорій. – Тьотя Люся глянула на пакети. – З базару? – Гриня кивнув. – Ой, Григорій, ти що, впав? Спина вся в снігу!
Тьотя Люся мала звичку цікавитися всім і всіма. Вона жила на першому поверсі, була на пенсії і біля її вікон проходило практично все життя будинку. Не було такого мешканця в цьому домі, про якого тьотя Люся чогось би не знала. Сусіди за очі називали її Довідковою.
Гриня вирішив скористатися моментом і безкоштовною інформаційною службою.
– Тьотя Люся, а це хто собі таку ляльку купив? – запитав він, вказуючи на машину.
Довідкова здивовано подивилася на хлопця.
– Ти, Григорій, неначе на Марсі живеш. Твої сусіди на четвертому поверсі ще два тижні тому квартиру в аренду здали. Чи продали… Якомусь бізнесмену чи щось таке… Я й сама ще не знаю. – Гриня ледь стримав саркастичну посмішку. – Це його машина, напевно, привіз майстрів, щоб ремонт починали…
Гриня обмірковував новини від тьоті Люсі, піднімаючись по сходах. Гм, буду мати “крутих” сусідів… Та що мені з того? Ділити мені з ними щось, чи що? Може, навпаки, спокійніше буде? Побачимо…
Ось і моя, 98-ма. Гриня поставив пакети, порився у кишенях і дістав ключі. Замок по-змовницькому клацнув і квартира прийняла притомленого “хрестовим походом” юнака. З кухні смачно пахло кавою і долинало дівоче мугикання. Маркіта вже прийшла.
Гриня скинув куртку, навшпиньках зайшов до кухні і поцілував Мар’яну в плече. Дівчина злякано обернулась і ледь не випустила з рук горнятко з кавою.
– Климовський, як же я не люблю коли ти так робиш! – з награною образою сказала вона.
Гриня хитро примружився:
– Що саме? Коли підкрадаюся чи коли цілую?
Маркіта засміялась і цмокнула хлопця в колючу неголену щоку. Гриня пригорнув дівчину, потім м’яко вивільнився з її обіймів, приніс з коридору пакети і заходився викладати продукти.
– Тепер ти переконалась, що свої ключі це зручно? – спитав хлопець і отримав ствердний кивок.
Далі Климовський повідав свою ранкову пригоду. Маркіта ніскільки не здивувалась.
– Ти щойно познайомився з Кутузовим. – І, зауваживши здивований погляд Грині, пояснила: – Це наш районний талісман, так би мовити. Його тут всі знають, це ти просто нещодавно тут живеш і ще з ним не стикався. Цікавий дядько… Буває, стане біля хлібного магазину і починає напам’ять читати “Гайдамаків” Шевченка чи “Енеїду” Котляревського. Без помилок, люди навіть перевіряли! І читає допоки йому хтось шматок хліба не дасть. Кажуть, що він був кандидатом, не пам’ятаю щоправда яких, наук, мав посаду, положення в суспільстві… А потім застав дружину з іншим. Розлучення, скандали… Кутузов залишив їй квартиру, звільнився з роботи, опинився на вулиці і якось перебрався у наше Місто. Після всіх цих проблем він трохи поїхав головою. Та ти сам, напевно, бачив… Але Кутузов не буйний. Він тут вже, кажуть, років п’ятнадцять крутиться і ще нікого не скривдив…
– А чому Кутузов? – замислено поцікавився Гриня.
– Та, ніби-то, це його справжнє прізвище, – невпевнено сказала Маркіта.
– А-а-а, – трохи розчаровано протягнув Климовський. – А я подумав, що це в честь цього, полководця… Того, що Наполеона розгромив. А звідки ти все це знаєш?
Дівчина замислилась.
– Я і сама не пам’ятаю… Люди говорили… Слухай, Гринька, тобі каву приготувати? Зовсім забула спитати…
Гриня запхав пляшку з молоком у холодильник і повернувся до Маркіти.
– Приготуй, сонце. Після морозу це буде дуже до речі.
Климовський присів за кухонний столик і закурив.
– Ти знаєш, що в нас будуть нові сусіди? – запитав він Мар’яну.
– Знаю, – незадоволено сказала та. – Я якраз двері відчиняла, коли він прийшов. З робітниками якимись… – Гриня подумав, що Довідкова, незважаючи на вік, працює цілком пристойно. – Огледів мене з ніг до голови, козел… Каже: “Невже в мене буде така вродлива сусідка?”. І посміхається так противно… Мені аж моторошно стало, а що скажу? Що я ніяка йому не сусідка? Думаю: треба мовчати. Він ще щось потриндів таке тупе і приторне і пішов з робітниками у квартиру. Ось, візитку дав… Казав: “Звертайтесь, якщо що…”.
Маркіта дістала із задньої кишені джинсів шматок картону і з дивною ненавистю жбурнула його на столик.
– На, подивися, хто тепер поруч жити буде!
Гриня з цікавістю взяв візитку і, вражений, завмер.
– Ні фіга собі! – аж присвиснув він. – Світ таки тісний!
На візитці чорним по білому було видруковано: “Борис Володимирович Ткачук. Начальник відділу маркетингу та збуту Фірми”.

РОЗДІЛ 11

З новим сусідом Гриня зіткнувся через кілька днів на сходовій клітині, коли виходив на репетицію. Хлопець щойно зачинив двері, як почув кроки на сходах. Він обернувся і одразу ж зрозумів, що це і є славнозвісний Борис Ткачук. Гриня прискіпливо глянув на сусіда. “Здоровий лось, – відмітив про себе він. – Гм, я уявляв його дещо старшим. І погляд важкезний, прямо як у звіра якогось…”. Одним словом, Борис Климовському не сподобався. Він покрутив ключем в замку і зібрався обійти сусіда, не привітавшись.
Але Ткачук, в свою чергу роздивляючись Григорія, вирішив інакше. Він широко посміхнувся і простягнув руку для привітання:
– Радий бачити сусіда! – Проте його очі не виявили захоплення і залишились такими ж холодними. – З сусідкою я вже познайомився, а тепер з вами… Борис, – представився сусід. – Буду у дев’яносто сьомій мешкати.
Гриня потиснув руку Ткачука. Рука виявилась міцною і твердою. Це хлопцю чомусь не сподобалось.
– Григорій, – сказав він. – Можна Гриня…
– Приємно, приємно… – Борис обмацував Климовського очима. – Я бачу, що ви музикант? – запитав він, кивнувши на кофр з гітарою.
– Є трохи… – неохоче сказав Гриня.
– Десь граєте? – поцікавився сусід і, почувши відповідь, мовив: – Група? Чув, чув…
“Фіг то правда”, – зло подумав хлопець. Його почав втомлювати цей мудак з поглядом убивці з перевулку. Тут “мудак” дістав з кишені свого дорогого пальто гаманець і витягнув з нього візитку.
– А я маркетолог, – сказав він, простягаючи візитку Грині. – Звертайтесь при нагоді…
Климовський хотів було сказати, що він це знає, що знає не тільки це і що в нього вже є така візитка. Ага, і ще: що йому, чесно кажучи, вона як до дупи двері. Але натомість ввічливо взяв її, подякував, тут же показово роздивився з усіх сторін і здивовано підняв брови: “Начальник? Фірма? Чув, чув…”. Ткачук, здається, не зрозумів приколу і прямо-таки розцвів від слів хлопця. Сусіди ще обмінялись люб’язностями і розкланялись.
Гриня вийшов з будинку і з відразою подивився на засніжений автомобіль Бориса. “Правду Батько казав, що козел він рідкісний… І як такі наверх пробиваються? Він же від мене на якісь років п’ять-шість старший! І вже начальник, бля… А Батько в замісниках ходить вже років десять… З двома вищими освітами. Що за порядки в цій Країні?”.
У-у-у, Країно!
Гриня прикурив і, проходячи біля машини Ткачука, плюнув на її заднє скло. І, невідомо чому, цей ганебний вчинок утішив і заспокоїв хлопця.
Людині мало потрібно для щастя…

…Як не дивно, Група вже очікувала Гриню у повному складі. В гаражі було сильно накурено. Хлопець привітався зі всіма і почав розчехляти свій “Fender”. До нього підсів Михась.
– Як там Маркіта поживає? – із нотками неприхованої заздрості запитав він.
– Нормально, – відповів Климовський, чіпляючи до гітари ремінь.
– Привіт передавай, – таким же мерзенним тоном сказав Михась і пішов до свого інструменту.
Гриня проводив Михася недобрим поглядом. “Чого ти бісишся? Маєш Ксюшу, що ще хочеш?” – роздратовано подумав хлопець. Климовський просто не знав, що Михась “кадрив” Маркіту з восьмого класу середньої школи. Щоправда, на цьому фронті йому нічого так і не посміхнулось, але своїх підступних спроб Михась не полишав, аж доки рік тому не зустрів вже неодноразово згадувану Ксюшу. Спати, шановні, таки з кимось треба.
– Перед тим як розпочати нагадую, що через тиждень нам за гараж треба платити, – різко сказав Гриня. Михась сильно дратував його своїм награно-байдужим виглядом. – Так що на наступну репетицію “бабло” принесіть. І щоб не було так, як минулого місяця! Я вам не мама, за всіх не розрахуюсь! Фашисти мене почули?
Циммер винувато похитав головою. Гриня мерзлякувато потер руки, присунув до себе електричний обігрівач і продовжив:
– Є також приємні новини. Новий Рік скоро… Мене тут з одним тіпом познайомили, він нас бере на пробний виступ…
– Хто такий і скільки платить? – озвався Павлюша.
– Коли і де? – підхопив Фашист.
Михась промовчав.
Гриня зробив невиразний жест рукою.
– Прізвище його Салатов. Судячи з його розцяцькованої візитки, він заслужений діяч мистецтв Країни. Колись я чув про нього… В певних колах це відома особистість. Так от, цей Салатов пропонує нам пробний виступ на новорічній вечірці у “Бутерброді”, з перспективою, в разі успіху, сольного концерту там же десь за місяць.
Хлопці переглянулись. “Бутербродом” в народі називали відносно невеличку дискотеку “Бордер”.
– А хто він там? – підозріло спитав Михась.
– Щось на зразок виконавчого директора, – відповів Гриня.
Група мовчала.
– Ну, що скажете? – спитав Климовський. – Там буде якась “солянка”, ми нормально впишемось…
Група мовчала.
– Значить, нам знову не заплатять? – врешті тихо спитав Дімон.
Гриня нервово закурив.
– Тільки от не треба робити з мене винного, – так же різко сказав він. – Я й так роблю все, що можу. Можете самі спробувати поспілкуватися з тими дебілами!
Тут заговорив Михась.
– Ти не сердись, чувак… Просто замахали ці виступи “на дурня”. Так хоч би на якийсь запис заробили…
– На запис треба із зарплати відкладати! – грубо перебив його Гриня. – Не на бухло, не на ганджубас по суботах, а на запис! Не дивіться на мене так! Сам не мільйони заробляю! – Климовський присів на розхитаний стілець. – Але ж я не про те! Хто нас зараз знає? Купка, що була на концертах. Що, скажете, нам зайва реклама зашкодить?! Чи ви вже, бля, такі зірки, що задарма і на сцену не вийдете? А, може, це наш шанс? Зрозумійте, сольний концерт із афішами, рекламою… – Голос Климовського пом’якшав і набув замріяних інтонацій. – Хай у “Бордері”! Хай! Але наш, свій, рідний… – Тут Гриня знову насупився. – Але це “у разі успіху”… Що саме розуміється під цим успіхом наразі невідомо.
– Думаєш кидане? – запитав Павлюша.
Гриня замислено погладив гітару.
– В принципі, все можливо… Але тут вибір невеликий. Або ми підписуємось, хоча б заради реклами з “перспективою”, або ні… Гарантій нам ніхто не дасть.
Група перетравлювала інформацію Климовського.
– А де ти його знайшов, цього Салатова? – поцікавився Михась.
– Санька Задорожний підігнав. Ми з ним по травневому сейшну стикалися, пам’ятаєте? Це якийсь його знайомий, – хмуро відповів Гриня.
Група знову переглянулася. Навіть у найгіршому випадку вони все-одно нічого не втрачали.
– А, хай буде… – сказав Фашист. – Хоч концертна практика яка-небудь…
На тому і вирішили. Традиційний перекур. Підлаштувалися? Фашист, починай… Давайте з “Кроку”. Раз, два, три, поїхали…

…Чергове „дякую” – репетиція закінчилась. Група почала збиратись по домівках. Гриня курив і замислено спостерігав за діями хлопців. Михась запакував свою гітару і повернувся до нього:
– Ти що, чувак, додому не йдеш? – здивовано спитав він.
Гриня похитав головою.
– Ще трохи побуду. Хочу трохи позайматись.
Було помітно, що Михась не дуже радий перспективі йти додому наодинці, але надовше залишатись в гаражі з температурою повітря +8˚С йому хотілось ще менше.
– А-а-а… – розчаровано протягнув він. – Зрозуміло. Ну, дивись тут не замерзни…
Хлопці попрощались і пішли. Гриня прикурив ще одну цигарку і присів біля обігрівача. Правду кажучи, займатись йому особливо не кортіло. Не надто приємні думки обсідали хлопця. Ніяк не давала спокою згадка про байдужі обличчя Журі в „Гайці”. Климовський почухав голову. М-да, подумав він, мабуть таки правду кажуть, що людина любить лише ту музику, яку вона здатна сприймати і розуміти. І навпаки. Зрештою, цей постулат справедливий не тільки для мистецтва. Тим більше в Місті. Тут все можливо…
Ми ж виклались на всі сто! Не може такого бути, що вони кривились від нашої непрофесійності чи щось таке… Лаж не було! Не було!.. Невже перероблені дитячі пісеньки мають більший зміст, ніж наші тексти? У-у-у, Країно…
Гриня загасив недопалок і взяв гітару. Любовно провів рукою по грифу, поправив стрій і підняв фейдер свого каналу на пульті. Якусь мить повагався, пробігся перебором по струнах…

Самотній вовк на місячній дорозі –
Без віри, без вагання, без мети…
Давно я вже у Долі на порозі
І так без неї плаче і тремтить

Моя душа і не моє сумління –
Якось уже так склалося життя.
От тільки б не зійти на скавуління
З сумного, але гордого виття!

Міняються ролями дні і ночі
У вихорі захцянок і турбот.
Лиш місяць нагадає-залоскоче,
Що рідна зграя – то ж є мій народ…

Я був у жертвах й сам приносив жертви,
Не був святим, хоч прагнув до небес,
І Долі буду вдячним довше смерті,
Що я – самотній вовк, а не самотній пес…

Гриня важко зітхнув, зняв “Fender” і, закуривши, знову примостився поближче до джерела тепла. Ще й Маркіта мізки парить… Здається, це те, Климовський, що тобі потрібно – красива, сексуальна, ніби-то навіть добра і розумна. Але при небідних батьках дівчина потроху перестає перейматися побутовими речами. Дайте мені свято, бля! І якщо я на роботі заробляю гроші чи на репетиції займаюсь улюбленою справою – це розглядається лише з того боку, що я не приділяю їй уваги! Маразм! Або ще одне – „тобі що, тяжко до мене частіше дзвонити?”… В тебе ж мобілка, Гринька! А Гриня не мільйонер з тобою „цьом-цьом” при таких тарифах на мобільний зв’язок триндіти! Грині не батьки, між іншим, рахунок поповнюють. І зарплата в Грині не така велика…
Климовський спересердя плюнув на брудну цементну підлогу і знову закурив.
Салатову треба зателефонувати. Сказати, що ми згодні відпахати на Новий Рік без-кош-тов-но! Тільки дозвольте! Будь-ласка! Ми будемо чемними! Ми не матюкаємось зі сцени, боронь Боже… Ми хороші! Тьху!.. Пацани теж красунчики – невже вони думають, що мені приємно перед тими виродками принижуватися і погоджуватися на такі умови?! Гриня ходи, дзвони, шукай, домовляйся, вклоняйся… І той же Гриня буде у всьому винним.
Та пішли ви!.. Всі разом! Шеренгою по два! Не давіть на моє сумління!
Підіть і хоч раз спробуйте поспілкуватися з тими козлами, які сприймають ваші творіння з точки зору грошових знаків або власних обмежених інтересів… Зрозумієте, що це не так просто, як здається… Тьху!
Піди попрацюй з місяць, а потім спробуй сама оплатити власні потреби! Косметику, журнали, дискотеки, комунальні послуги, телефонні рахунки… Тьху!
Козли, згадайте з чого починали! Тьху!..
Гриня повністю розстроївся, запхав гітару в кофр, вимкнув всі електроприлади, натягнув куртку і вийшов з +8˚С у –3˚С гримнувши дверима.

РОЗДІЛ 12

Климовський неквапом йшов засніженим вечірнім Містом. Було ще не пізно, на вулицях було людно. Гриня курив, розглядав зустрічних перехожих і намагався ні про що не думати. Це йому давалося з потугами, тому хлопець почав подумки наспівувати одну з власних пісень.
– Привіт, малий, – почув хлопець десь посередині другого куплету. – Як справи?
Гриня здивовано повернув голову. Поруч нього крокував бозна звідки узявшийся Кутузов. Климовський скорчив незадоволену фізіономію.
– Хеллоу, дідуля. Все гаразд, я ж казав. Вибачай, але мені зараз не до спілкування.
Гриня зупинився і виразно подивився на бомжа. Той відвів погляд, але нікуди не йшов. Климовський почекав кілька секунд. Ситуація не змінювалась. Хлопець почав злитися. „Що ти хочеш, діду? Йди собі! – роздратовано подумав він. – І без тебе проблем вистачає… Стоп, який же я дурень!”. Гриня порився в кишенях, дістав кілька копійок і простягнув їх старому. Той зацікавлено глянув на хлопцеву долоню.
– Хіба я в тебе щось просив? – запитав Кутузов.
Гриня не знав що й казати. Він стояв, як повний придурок, з копійками на простягнутій долоні перед бомжем, а той не хотів їх брати. „Світ сказився”, – вкотре подумав хлопець.
– Тоді що ти від мене хочеш? – різко спитав він. Гриня починав втрачати терпець.
– Може, поговоримо? – тихо запропонував Кутузов.
Гриня нервово засміявся.
– Про що ми можемо говорити, діду?
Старий глянув хлопцю у вічі і серйозно сказав:
– Для початку познайомимось. Кутузов Юрій Іванович, – представився він і вишукано легенько вклонився. – З ким маю честь?
Гриня ошелешено дивився на манірного бомжа. „Прямо Букінгемський палац якийсь… Зараз ще королева сюди підтягнеться… Скаже: „Пляшчинку не викидай, соколе!”… В нього справді не всі вдома”, – весело подумав хлопець. Хоча, зрештою, кумедний старий таки відволік його від неприємних думок, до того ж Маркіта казала, що він доволі ерудований… І в районі цьому я нещодавно, ніхто мене не знає, тому репутація Григорія Климовського не мала б постраждати від невеличкої бесіди зі старим бомжем. Гриня поправив кофр на плечі і теж вклонився.
– Климовський Григорій Ярославович, – мовив він, стримуючись, щоб не пирснути від сміху. – В народі – Гриня.
– Дуже приємно, – так же серйозно сказав Кутузов.
– Несказанно радий! – розплився у посмішці хлопець.
Вони поволі рушили вздовж зимової вулиці. Гриня уявив, як смішно, напевно, вони виглядають зі сторони: він з гітарою на плечі і бомж з великою брудною торбою. Зоопарк. Де я є, де мої речі?!
– Ну і про що будемо говорити? – нарешті запитав Гриня. – А, Юрій Іванович?
– Просто поговоримо. Про те, про се… – відповів Кутузов. – Мені здалося, що тобі не вистачає спілкування.
Гриня закурив.
– Здається, це тобі його бракує, – скептично зауважив він. – Це ж ти перший підійшов!
– І мені теж, – погодився бомж. – Просто у кожного з нас немає справжніх друзів. У твоєму випадку – бо тебе ніхто не розуміє. Ну, а в моєму… е-е-е… середовищі, скажімо так, колег бути просто не може. Яка може бути дружба з людьми, які за порожню пивну пляшку, ціна якій 10 копійок, ладні тобі голову розтрощити!.. Але не будемо про них погано. Вони теж люди. Тільки комусь пощастило із становищем у суспільстві, а комусь – ні… Ще й нерви не залізні, як-не-як. Хтось витримав, а хтось…
– А чому ти такий впевнений, що в мене немає друзів? – роздратовано перебив його Гриня. – Чому ти гадаєш, що мене ніхто не розуміє?
Кутузов скривився так, неначе Климовський спитав його щось занадто елементарне, на пояснення чого шкода витрачати час.
– Дивись сам, малий. Пів на дев’яту вечора. Ти йдеш з кислою фізіономією, по ній можна зрозуміти, що твоє життя дало тріщину. Жоден пересічний громадянин Країни в таких ситуаціях не біжить до психоаналітика і не платить тому шалені гроші за можливість виговоритися. В Місті кожний при такій справі у двадцять тридцять візьме півлітру горілки і піде… Куди, а? Правильно, до друзів! Там можна пожалітися, обматюкати негідних людей із оточення і владу, видавати з розумним, але ображеним виглядом на „ура” фрази типу: „От якби мені тоді не спішити!”… Але це все можливе лише за однієї умови: якщо це – твої однодумці. Непорозуміння руйнує всі принади такого спілкування. Воно переростає у непотрібні і безглузді суперечки, і людина йде додому із ще більш зіпсованим настроєм. До чого це я вів? – Старий почухав бороду. – Ага! – Він окинув Гриню прискіпливим поглядом. – Ти не схожий на людину, яка йде до друзів пити і спілкуватися. Чи просто до друзів. Ти навіть не схожий на людину, яка взагалі йде пити!..
Гриня дивувався чудернацькому старому. „Що там Маркіта мені наговорила? Який же він божевільний?! Ти ба, як викладає, професор!”.
– А на кого я схожий? – механічно спитав хлопець.
– Ти подібний на людину, яку ніхто не чекає вдома, – беземоційно заявив Кутузов.
Грині страшенно захотілося послати подалі старого бомжа. Ще один геній нації знайшовся, подумав хлопець. Психолог! Аналітик! Ми такі розумні, ми все знаємо! Тьху!..
Кутузов вловив переміну настрою співбесідника.
– Ну, ну, не сердись… – доброзичливо мовив він. – Пробач, якщо зачепив за живе.
– Все окей, – відмахнувся Климовський. Він на хвилю затнувся і невпевнено продовжив: – Можливо, ти і правий… Знаєш, Кутузов, я кожний Божий день прокидаюсь з надією, що Сьогодні все нарешті буде добре. Кожний Божий день. І от цього кожного Сьогодні трапляєься щось таке, що не вписується в схему „Добре”. Слухай, е-е-е… Іванович, якщо ти такий розумний, може, ти мені скажеш що це таке робиться? А, Іванович?
Гриня говорив і водночас дивувався собі. „Я теж, мабуть, збожеволів, – думав він. – Базарю з бомжем про високі матерії! Видно вже добряче наболіло… Тьху, щось я розквасився зовсім”.
Кутузов певний час мовчки крокував поруч хлопця. Потім переклав свою незмінну клітчату сумку у ліву руку і поправив на голові потріпану солдатську шапку-вушанку.
– А ти ніколи не думав про те, що якраз Сьогодні все і є добре? – тихо сказав він.
Гриня стенув плечима. Бомж, вочевидь, його не зрозумів. Кутузов пильно глянув на хлопця:
– Гаразд, облишмо це. Є в мене така думка, Григорій… Ти знаєш, що таке Чистилище?
– Ну, так собі… Сім-вісім… – невпевненно сказав Гриня.
– Тоді я поясню, – продовжив старий. – Чистилище – це такий собі перевалочний пункт між Світлом та пеклом. Місце, де вирішується подальша доля Душі. По справах і вчинках. Вам вгору чи вниз, мсьє? – Бомж знову манірно вклонився, але в одну мить став серйозним. – Так от, юначе, вам не здається, що Чистилище – це наша планета? І звідси наші випробування, негаразди, проблеми?
Климовський був вражений міркуваннями бомжа. „Бля, просто спитав, що в світі робиться, а тут такі теорії… І так голова розривається, ще отаке слухати”. Кутузов подивився на хлопця і сказав:
– Бачу, не зовсім зрозуміло… Давай простіше. Як би це тобі сказати, малий… Ну, так якось вже побудований світ, що деяким людям чомусь не щастить. Як правило, хорошим людям. І з цим нічого не поробиш. В даному випадку музику замовляємо не ми.
Гриня ще більше спохмурнів.
– Про музику можеш мені не казати. Сам знаю. Образливо так, Іванович! – Він закурив. – Такі нездари на Сцену повилазили!.. А ти сиди і дрочи думками про записи, радіо, концерти, фестивалі… Бо нема бабла! Нема? Пацан, ну ти сам все знаєш! Тьху!..
Кутузов знову переклав сумку з руки в руку і тихо-тихо сказав:
– Дозвольте вам дати одну маленьку пораду, юначе. Ви, скоріше за все, освічена людина і маєте знати, що практично будь-який осад розчиняється в етиловому спирті… Тобто в горілці. Спробуй позбутися свого осаду з душі подібним чином. Інколи допомагає. А взагалі-то, ти, Григорій, підняв цікаву тему – проблематику… як би це сказати… банальності причин чи що… Банальності матеріальних причин. Напевно, мій соціальний статус теж визначається цією причиною. Але не в тому ракурсі, в якому це тобі подали. Тобі, можливо, вже розповіли солодку історію про гордого рогоносця… Я сам її вигадав. Щоб відчепились пліткарі. Насправді ж все було не так. – Гриня здивовано глянув на старого. – В свій час я відмовився дати хабар. Банальний хабар. Це призвело до того, що на вченій раді одного Інституту тематику моєї докторської дисертації визнали, м’яко кажучи, неактуальною. Залишатися у цьому ВЗО не мало змісту, йти шукати долі в іншому… Теж сенсу не було. Крім своїх знань я нічого не мав і не вмів – от я й тут. Я все продав і перерахував кошти обласній дитячій лікарні. І я не жалкую, Григорій. Я цього свідомо хотів. Я зрозумів, що не титули і не регалії визначають Людину. Не те, що ти їсиш і де ти спиш, а те, що ти думаєш.
– Слухай, Кутузов, – мовив, здивований почутим, Гриня. – А чому ти все це розповідаєш мені?
Старий серйозно подивився на хлопця.
– Бо воно тебе теж не любить, Григорій. А тим, кого воно не любить інколи потрібна підтримка. Добре слово, уважне вухо, спільний погляд. Ніби-то і небагато, але… – Кутузов замислився. – Григорій, воно просто більше за нас. А думка більшості, зазвичай, сприймається як аксіоматично вірна. Хоча це не зовсім так. Не завжди так. І це треба розуміти.
Але Гриня вже нічого не розумів.
– Іванович, хто „воно”? – спитав він, а сам подумав: „Я теж божевільний. Він мене заразив”.
Бомж обвів рукою засніжену вулицю і просто сказав:
– Воно. Місто.
Гриня примхливо подивився на те, що показав Кутузов. „М-да, ми, як то кажуть, приїхали. Місто, виявляється, мене не любить. Абзац. Що ж мені тепер робити? Ай-яй-яй. А він дійсно не дурний, просто схибнутий на нелюбові купи каміння”.
– Містика, – байдуже-ввічливо сказав хлопець.
Старий різко похитав головою.
– Немає ніякої містики, Григорій. Немає містики у тому, що Місто – жива істота. Ми живі і являємось Його часточкою. Отже, і Воно живе. Тебе влаштовує таке примітивне пояснення? Щоправда, часточки у ньому вороже налаштовані одне до одного… От і живемо ми, неначе оточені з усіх сторін невидимими голками. Чого ж дивуватись? Я навіть скажу більше – не потрібно ніякого культу містики! – Бомж перевів подих. – Містика – це лише визначення того, що ми не спроможні зрозуміти та пояснити. Ти ж не знаєш чому воно живе? Хто його оживив? Ось тобі й вся містика… Є речі, Григорій, які треба просто сприймати, а не пояснювати. Не все нам дозволено, юначе.
Кутузов знову здійснив ритуал перекладання сумки.
– А Місто таки живе. І воно, як і пустеля, не любить нікого відпускати. Чи була в тебе коли-небудь ситуація, коли ти, збираючись… Та байдуже куди – до бабусі в село, на вакації до моря… чи ще там кудись… Чи бувало, що ти в такі моменти довго не міг спіймати маршрутку чи таксі на вокзал? Часто запізнювався на останню електричку? Або перед самісіньким відїздом натикався на купу невирішених повсякденних справ, які чомусь раптово ставали нагальними?
Гриня мовчки слухав старого.
– Фігня це все, – зненацька сказав він.
Старий зупинився.
– Ти, я бачу, мені не віриш, – сумно мовив він. – Чи не розумієш. Це твоє право. Але мені все-одно здається, що наша розмова не була марною. Бувай здоровий, Григорій. І пам’ятай, що я тобі сказав про більшість і про те, що якщо довго розчиняти свій осад в горілці, то існує серйозний ризик, що з часом вона розчинить і тебе. Бувай.
Бомж повернувся і повільно посунув в інший бік. Грині чомусь стало незручно. Ні за що образив старого бомжа. В нього й так проблем вистачає, а тут ще й всякі… Климовський вже неодноразово лаяв себе за подібні штуки.
М-да, важкувато жити із слабкою етикою… Дивно, адже мало би бути навпаки!
Гриня закурив і ще раз обдивився притрушені білим пухом багатоповерхівки. Тоді повернувся і гукнув старому услід:
– А чому воно мене не любить?!
Кутузов повернувся.
– Бо ти не з більшості. Бувай…

* * * * *

Гриня повільно піднімався по сходах. „Якщо життя схоже на кіно, – подумав він, – то біля моїх дверей повинна сидіти незнайома вродлива дівчина і нервово курити в очікуванні мого приходу. Або хоча би Маркіта…”. Він піднявся на останню площадку перед своєю сходовою кліткою і поглянув вверх.
Біля дверей нікого не було.

РОЗДІЛ 13

Гриня бездумно дивився на засипану сіруватим снігом таку ж сіру вулицю Міста крізь величезне акваріумне вікно. Піцерія вирувала: сміялась, курила, матюкалась, понтувалась, знімала дівчат і раз-у-раз пищала зуммерами мобільних телефонів. Єдиними ж супутниками Климовського були дві порожні і одна розпочата пляшка пива, блюдце з солоним арахісом і купа недопалків у попільничці.
Гриня не хотів нікого бачити. Не хотів чути. Не хотів розмовляти.
Класний новорічний подарунок, чувак!
“Капітолій” – в десятці.
“P.S.” – в десятці.
Група… дякуємо за участь…
В „Гайці” люблять унікалів. Я знав це завжди. Патлатих, обкурених „митців” з відсутнім поглядом, основним достоїнством яких є те, що вони „не такі”. Хороші, погані, розумні, дурні – байдуже! Головне, щоб не такі як всі. Потруси голою сідницею перед моніторами – клас! Саундтреки до мультиків – супер! Погарчи, Діоген! Це ж ідея, блін! Цього ще не було! Ви, напевне, таланти? Я так і знав. Дайте автограф!..
Парад уродів.
Гриня все розумів. Але полегшення не було. Злість душила хлопця. Він роздратовано закурив. “Капітолій” – в десятці! “P.S.” – в десятці! Що ж це таке в світі робиться?
Хотілося сказати якесь погане і цілком непристойне слово. Причому голосно і цілеспрямовано. Знову все безрезультатно. Знову все спочатку. До слідуючого концерту, фестивалю, будь-якого галімого сейшну! Знову нервуватись, старатись, викладатись на всі сто. Знову і знову.
Знову і знову.
Гриня сумно посміхнувся. Він чомусь пригадав як у Михася посеред концерту на Майдані „поїхала” струна, як Фашист напився перед першим виступом, як Павлік одного разу кадрив якусь неповнолітню дурепу мужньо опираючись на бас-гітару (цікаво, що би сказав на це дідусь Фрейд?)… Все було окей. Тільки безрезультатно.
„Бутерброд” цей завтра… Теж нуль перспектив, скоріше за все. А що робити?..
Ще й ця сволота блискуча вже дістала… Знову щоночі спати нормально не дає. Прилетить, потриндить, потриндить, крикне: „Слабак! Ти хоч пам’ятаєш коли востаннє пісню писав?” чи ще щось образливе, засміється і втече – не наздоженеш. Комаха дурнувата!
І в цю мить біля піцерії з’явився Кутузов.
Він підійшов до смітника, неквапом оглянув його і почав у ньому порпатись. Знайшовши для себе щось привабливе, старий запхав це до сумки і огледівся. Погляди бомжа та хлопця зустрілися. Кутузов підняв руку, помахав хлопцю і посунув геть. Привітальні маніпуляції старого не залишилися непоміченими у піцерії. Вона зашепотіла, загигикала, стиха затицяла пальцями. Гриня розізлився вкрай. Він підхопився, натягнув куртку, підхопив недопиту пляшку, взяв з тарілочки жменю арахісу і вийшов на вулицю.
Кутузов не відійшов далеко. Хлопець швидко пішов за ним.
– Алло! – окликнув Климовський старого. – Юрій Іванович!
Бомж здивовано повернувся.
Гриня підійшов. Старий зацікавлено дивився на юнака.
– Ти щось хотів мені сказати? – запитав Кутузов.
Гриня мовчав, не знаючи як почати.
– Що, важко сформулювати свою думку? – продовжив старий. – Поширена проблема… Спробуй подумати про те, чого ти хочеш від своїх слів.
Климовський дратівливо відмахнувся.
– Окей! Коротше кажучи, – різко почав він, – в мене й так проблем вистачає! І без афішування нашого знайомства! Зрозуміло?!
– Хочеш поради? – спитав бомж.
– Та не треба мені порад! – вибухнув Гриня. – Досить мене вчити! Всі тільки вчать навколо! Відчепись ти від мене!
Кутузов мовчки дивився на хлопця.
– Домовились, – тихо сказав він. – Бувай здоровий.
Старий повернувся і поплентав вздовж вулиці.
Гриня охолов. Йому знову стало незручно. Він розвернувся і зі всієї сили влупив ногою по ліхтарному стовпу. „Нічому я в житті не вчуся, – зло подумав він. – Вже втретє, до речі!”.
Гриня наздогнав старого і закрокував поруч. Кутузов здивовано глянув на нього, але промовчав. Певний час вони не розмовляли.
– Пива хочеш? – врешті буркнув Климовський.
– Давай, – бомж посміхнувся. – Давненько не куштував.
Гриня простягнув пляшку Кутузову. Той узяв і подякував. Климовський спостерігав як старий смакує напій і думав про те, що людині справді мало потрібно для щастя.
Кутузов допив пиво і витрусив залишки піни на тротуар.
– Ну, і які в тебе тепер проблеми? – м’яко запитав він, ховаючи пляшку до сумки.
Гриня коротко розповів. Старий замислився. Гриня закурив.
– Слухай, Іванович, а ти серйозно тоді говорив про Місто? – спитав він.
Кутузов кивнув.
– Звичайно, малий. Місто самолюбиве і не сприймає нічого, що виходило б за його рамки, за його правила і норми поведінки.
– А як з цим боротися?
Кутузов засміявся.
– З цим не потрібно боротися, малий. Треба просто робити своє. Постійно пам’ятати про те, що існує Сенс – той, який нам не доступний. І ти знаєш, в тебе вже навіть трохи виходить!
Гриня здивувався.
– Дивись, – пояснив старий, – ти йдеш по людній вулиці поруч з бомжем, незважаючи на суспільну думку і косі погляди в свою сторону. Ти будеш заводити публіку завтра на виступі, хоча сьогодні тобі дали зрозуміти, що найближчим часом твоя праця потрібною не буде. Кохана дівчина допікає тебе через недостатню кількість уваги з твоєї сторони – а ти все рівно робиш своє!
Гриня засміявся.
– А й справді, – мовив він.
– Я радий, що твій настрій покращився, – сказав Кутузов. – Бувай здоровий, малий. З наступаючим тебе.
Бомж поплескав Климовського по плечу і завернув в провулок.
– Дякую, Іванович! – гукнув йому вслід Гриня.
Потім повернувся і швидко пішов в напрямку гаражу. Як не крути, комаха має рацію – він справді давно нічого не писав.
Треба щось робити!

Плюнули в душу – розбіглося колами…
Дзеркало чисте спотворило хвилями, –
Мого обурення хвилями кволими,
Болю мого мерехтіннями білими.

Чи розумієте ви що накоїли?!
Запам’ятайте, якщо не осягнете!
Бо ще не раз зі своєю недолею
Ви до моєї криниці потягнетесь.

Станете в чергу з цеберками срібними,
Хоч джерелу вже не бути прозорому, –
Але чомусь не почуєтесь винними
Й не зачерпнете хоч крапельку сорому…

Здіймете шквал філософської критики,
Зборкавши лють аргументами голими,
І, наостанок, ще раз, про всяк випадок,
Плюнете в душу. Побавитесь колами…

…Гриня вийшов з гаражу вже десь під вечір – замерзлий, голодний, але на диво щасливий. Написав, йоханий ти бабай! Поїду до батьків, вихідний все-одно завтра, закурюючи подумав він. З Юлькою пограюсь.
Хлопець натягнув в’язану шапочку з емблемою якогось далекого аутсайдера Хокейної ліги і підмогнув скелястим будинкам, що оточували гараж.
– Ми ще подивимось хто кого, – весело сказав він.

РОЗДІЛ 14

Салатов одразу ж, при першому погляді, справляв огидне враження. Це був огрядний зализаний дядько з манерами дореволюційного буржуа і неймовірно бундючним голосом. На „заслуженого діяча мистецтв Країни” він тягнув на всі сто двадцять відсотків. Салатов прискіпливо оглянув музикантів.
– Група? – для чогось запитав він.
– Група, Група, Йосип Йосипович, – кивнув Гриня.
Салатов потер долоні.
– Добренько. Працюєте в 21.30, після команди КВН… не пам’ятаю, як там їх. Ідіть, маєте дві години вільних. Можете по одній людині з собою провести в клуб.
Група переглянулась.
– Йосип Йосипович, нам би саундчек провести… – сказав Климовський. – Сцену відчути…
Салатов незадоволено поглянув на нього.
– Ви що, не готові до виступу?
Хлопці знову переглянулися.
– Та готові… – відповів Гриня. – Але хоча б інструменти підлаштувати…
Заслужений діяч мистецтв Країни поморщився.
– Слухайте, всі рок-групи, що виступали тут до вас підлаштовували інструменти в тихому куточку, приклавши вухо до гітар. Ідіть, в мене й так сьогодні питань вистачає. Новий рік, як-не-як.
„А якщо „U2” тут виступатиме – їм теж вухо до деки весла ладнати? Козел грубий”, – з ненавистю подумав Гриня, але промовчав.
Хлопці вийшли з кабінету „заслуженого”.
– Перед виступом будете мати хвилин п’ять! Але не більше! – пролунало їм услід. – Новий рік, не забувайте! Людям потрібне шоу, а не підтягування струн на сцені!
Грині захотілось задушити Салатова. Він вже давно пошкодував про згоду на виступ. Від відмови стримувало лише одне – Група була вказана в рекламних афішах.
Хлопці посунули в малесеньку кімнатку, яку їм виділили під „гримерку”. Сіли, закурили. Настрій був кепський. Навколо світ вирував в очікуванні свята, а вони…
– Пива, я так зрозумів, теж не наллють? – з тихою ненавистю сказав Фашист.
Гриня похитав головою і піднявся.
– Піду батькам зателефоную… Ніхто більше не йде?
Бажання спілкуватися з рідними не виявив ніхто. Гриня загасив недопалок і вийшов з кімнатки.
Було сумно і противно. Хлопець відчував, що у всіх негараздах Група зараз звинувачує його, мовляв, треба було краще домовлятися. Бігай, кланяйся ще й… Спробуй з таким домовитися! Він же „заслужений”! Нічого і чути не хоче, лише власні умови… Тьху!
Гриня підійшов до телефону-автомату, витягнув із задньої джинсів картку, вставив її у телефон і набрав номер.
Ту-у-у… Ту-у-у… Ту-у-у…
– Алло?
– Тату, привіт. З наступаючим!
– О, привіт, сина! Дякую, взаємно! Як ви там? Готуєтеся до свята? – Батько, вочевидь, був у гарному настрої і переповнений оптимізмом вище ватерлінії. – А ми тут по господарству трошки… Вечерю готуємо, те-се… Ялинку з Юлькою прибрали… Потім до нас приїдеш?
– Завтра, Тату. Можу звільнитися пізно, та й яке вже святкування серед ночі…
– Зрозуміло… Ну, тоді до завтра, Гриня. Гарного виступу!
– Дякую, Тату. Привіт всім. Я ще подзвоню…
Климовський поклав слухавку, мить повагався і набрав ще один номер.
Ту-у-у… Ту-у-у…
– Алльо?
– Миша, це я. Ти вже готова? Ми о пів на десяту граємо, але ти вже приїжджай. Повечеряємо щось, поговоримо, окей?
Було помітно, що Маркіта приємно здивована:
– Добре, Гринька… А як же ж ваш цей… саундчек? Ви ж зайняті будете…
– Ні, Миша, ми сьогодні без чеку працюємо. Такі тут умови гнилі.
Гнилі умови „Бутерброда”, схоже, не перейняли Маркіту так як Климовського. Вона муркнула „Зараз буду” і поклала трубку.
Гриня теж поклав слухавку, витяг з автомата картку і, трохи повеселівший, рушив до гримерки.
Група сиділа і мовчки задимлювала приміщення. Климовський аж закашлявся.
– Пацани, та що ви робите?! – він привідчинив двері у коридор, що прямував за сценою. – Тут капєц повний! Краще інструменти підлаштуйте поки тихо!
Він натягнув куртку, кумедну в’язану шапку і зібрався виходити.
– А ти куди? – ліниво запитав Павлюша, витягаючи бас з кофру.
– Піду Машку свою зустріну… Сигарет куплю заодно. А ви що, сьогодні знову на тутешніх тьолках? Невже, Мішка, твоєї коханої знову не буде?! Новий же ж рік!
Група засміялась. Михась скорчив винну фізіономію, мовляв, винен, каюсь (але не караюсь!)… Климовський вгадав з настроями, пануючими в гримерці протягом останніх п’яти хвилин.
– Я-я! – загадково сказав Фашист. – Натюрліх!
Гриня теж засміявся і вийшов.

Надворі падав тихенький пухнастий розважливий сніжок. Новорічний вечір вгадав з аксессуарами. Гриня закурив і нарешті відчув, що свято наближається. Та грець з тим баблом за виступ! Хоча, „поляну” могли би і накрити… Не збіднів би Салатов. Жмот нещасний!
Гриня стояв і милувався червонуватими неонами „Бордера”. Настрій беззаперечно піднімався. Ще й Маркіта зараз прийде…
В чомусь я таки несправедливий по відношенню до неї, подумав хлопець. Вона ж мене по-справжньому кохає, я це бачу. Та… і я її теж… Просто рознервують тебе дебіли усілякі – на роботі, в транспорті, на репетиціях постійний „нон консенсус”… А стримуватися після цього часом не вдається. От і хамимо ми, любий Григорій Ярославович, нашим близьким… Треба збиватися з таких тем. Однозначно.
Треба влаштувати їй сьогодні свято! З шампанським, свічками і віршами… Потім, звичайно, після виступу… І вдома. А до батьків завтра поїду. Дня на три… Може, чотири… Побачимо.
З-за рогу з’явилася Маркіта. Зрештою, це поки що був темний силует серед десятків інших на тротуарі, але цю ходу Климовський впізнав би навіть у Африці. Дівчина підійшла і обняла його.
– Привіт, сонечко, – прошепотів Гриня, цілуючи її в вушко. – Підемо вечеряти?
Маркіта посміхнулась і кивнула.
– Ходімо, – Гриня узяв її за руку і вони перебігли через дорогу. – Я тут знаю одну класну кафешку, там готують чудові грибні млинці!
– А чому не в „Бутерброді”? – запитала Маркіта.
– Та пацани там сидять… І так злі на мене через Салатова, а тут ще й скажуть, що до виступу не готуюсь. Я ж їх примусив інструменти лаштувати! – Дівчина засміялась. – А там роботи на п’ять хвилин… До того ж я „хвости” терпіти не можу! Коротше кажучи, маленька, в нас є хвилин п’ятдесят, а потім треба буде в клуб.
Маркіта знову кивнула.
– Окей, Гринька. Як скажеш. А там не буде зайнято? Новий рік все-таки, люди по барам теж святкують…
– Ні, не буде… – відмахнувся Климовський. – Майже всюди години з десятої народ столики замовляє, я чув. А зараз лише п’ятнадцять по восьмій… Пішли скоріше, я вже їсти хочу…
Гриня виявився правим. І, хоча вільних місць було небагато, але столик вони все ж знайшли. За кілька хвилин столик прикрасився двома паруючими порціями млинців і величезними кухлями пива.
Климовський підняв свій кухоль і, прокашлявшись, з пафосом мовив:
– Шановна Мар’яно Олександрівно! Дозвольте поздоровити вас з наступаючим Новим роком від імені усіх ваших прихильників! – Маркіта кокетливо закотила оченята. – Хочеться побажати вам щастя, здоров’я і всього-всього найкращого! Ура! – Климовський рвучко підняв кухоль і завмер. Потім глянув на дівчину і тихо запитав: – Ну як? Я був неперевершений?
– Ага, – Маркіта засміялась. – Зе бест оф.
Вони цокнулись, сьорбнули пінистого напою і прийнялись до їжі. Млинці були нівроку і Гриня замовив ще дві порції, незважаючи на протести Маркіти, що вкотре вимагала поваги до своєї дієти. Повечерявши, вони прийнялись з насолодою потягувати пахуче пшеничне пиво.
– Ти знаєш, Гринька, – раптом сказала Маркіта, – я вперше проводжаю Старий рік без шампанського, з простим пивом…
Климовський запитально глянув на неї.
– Не подумай нічого поганого, зайка, – посміхнулась дівчина. – Я хотіла сказати, що вперше у житті мені не потрібно ніяких новорічних аксессуарів, мені добре від того… що ти поруч. І байдуже – чи буде в нас на столику „Міське” пиво, чи „Вдова Кліко”… Розумієш?
Гриня взяв Маркіту за руку і поцілував її. Хлопцю подумалося, що в кіно в таких випадках завжди починається якась чудова лірична мелодія – і всі задоволені, всі сміються. Але в цьому кафе лунала російська попса…
Климовський зітхнув, ще раз поцілував дівочу долоньку і сказав:
– Я знаю, Миша… – Він глянув на годинник. – Пора. Пішли, потім договоримо…

Настав час „Х” і Група з підлаштованими „в тихому куточку” інструментами нервово тупцяла біля виходу на сцену. Настрій був глобально кепським – хвилин двадцять тому виявилось, що моніторів не буде, тому що „Бутерброд”, зі слів Салатова, був диско-клубом з апаратурою, не пристосованою для цілісних виступів рок-колективів. Замість цього в сторону виступаючих буде розвернуто кілька динаміків. І все-одно, це означало, що Група буде грати, практично не чуючи себе. П’ять хвилин на підлаштування на сцені теж не давали… Був скандал, „заслужений” знову кричав, що йому потрібно шоу, а не настройка гітар на сцені… Назрівала лажа. При повному залі народу і у новорічний вечір.
А шляху назад, в принципі, вже не було.
„Сука Салатов”, з ненавистю думав Климовський, розглядаючи свою гітару.
Вийдемо, налажаємо… Точно налажаємо при такому підході до справи… Єдина надія на те, що нормально зіграємо „наглухо” і на те, що публіка, буха і весела, не буде надто претензійною. Сука Салатов!
Із залу доносилися приглушені звуки реготу – виступали КВН’щики. Але Климовському було не до сміху – він вже багато раз обматюкав себе за те, що втягнувся у цей бордель. Ось і оплески. КВН закінчився. „Або тільки почнеться”, – зло подумав Гриня. Конферанс оголошував Групу.
Гриня розвернувся до музикантів. В тих настрій був не кращий. На фоні задоволених і розпашілих кавеенщиків, що спускалися зі сцени, Група виглядала доволі непоказно.
– Чуваки, є одна ідея, – стримано сказав Климовський, – пішли, зіграємо музичку.
Всі здивовано зиркнули на Гриню.
– Так ми, здається, якраз для цього і притусували, – буркнув Михась.
– Ви мене не зовсім зрозуміли, – так же холодно відповів Гриня. – Пішли, зіграємо для себе. Зробимо таку собі репетицію у новорічний вечір на сцені.
Група переглянулась. Варіант був цікавим. Принаймні, морально це нікого не обтяжувало.
– А що, пішли… – посміхнувся Павлік. – Здихати, так під рок. Хоч потішимось. І я басом заодно помахаю, може мене яка кобила захоче…
Група засміялась. Настрій покращився. Справді, сьогодні вони зіграють для себе. Не для Салатова, Фігатова, примарної фортуни чи людей, які прагнуть видовища. Для себе.
Тут конферанс закінчив словесно поносити і заволав, невдало наслідуючи промоутерів на боксерських поєдинках:
– Гру-у-у-у-у-упппппа-а-а-а-а!!!
Зал заволав.
Хлопці стрімко піднялись на сцену.
Ось і вона. Сцена.
Бля, знову якийсь прожектор очі сліпить…
Повний зал. М-да…
Штекер в весло.
Медіатор за панель.
Бум-бум. Фашист на місці.
Гриня провів пальцями по струнах і вони приємно відгукнулись у динаміках. Він обернувся і отримав ствердні кивки – всі готові. Климовський підійшов до мікрофону.
– Ку-ку, малята, – змовницьки сказав він у зал. – Бавитесь?
Публіка заволала. Павлік почав басову партію.
– Ну, тоді давайте бавитись разом! – гукнув Гриня.
Фашист вступив в ритм. Михась, давай… А от тепер – я!

– Ви молодці, – сказала Маркіта. – Просто молодці.
Гриня і дівчина повільно йшли засипаною снігом вулицею. Звідусіль лунали веселі вигуки, пахкали поодинокі доопівнічні святкові петарди та фейєрверки. Місто гуляло на повну, проводжаючи Старий рік.
– Та буде тобі, – Гриня, закурюючи, переклав пляшку шампанського, добуту у барі „Бутерброда”, під пахву. – Були же ж лажі…
Маркіта відмахнулась.
– А-а-а… Звичайно були. – Вона вчепилась Климовському в руку і притиснулась до нього. – Але ваш виступ – це було щось із чимось. Така-а-а енергетика в зал лупила! Ти бачив, як народ казився? От-от. Круто було. А лажі… Ти ж сам колись казав, що живий звук крокує з ними поруч.
Гриня промовчав. Йому не хотілося зараз обговорювати цей виступ. Ейфорія минула. Це було те, що називають „пощастило”. Вони могли збитися, заплутатися і налажати у будь-який момент… Цього не сталося. І слава Богу. Тепер Климовського пересмикувало при згадці про „Бутерброд”, Салатова і умови на сцені. Він подумки перехрестився і викинув недопалок.
Та й навіщо, скажіть будь-ласка, було думати хлопцю про минулий виступ? Він йшов до затишної оселі з дівчиною, яку кохав, і пляшкою шампанського під пахвою за сорок п’ять хвилин до Нового року. Через півгодини вони мали зайти до хати, ввімкнути телевізор, стрільнути шампанським в стелю і зустріти свято у теплому ліжку! На фіга Климовському зараз згадувати Салатова?!
Гриня знову закурив. Павлюша, Михась і Фашист залишилися у „Бордері” молодити самотніх дівчат. Вони особливо не переймалися тим фактом, що їх фронтмен кудись іде. Їх ейфорія тільки починалась – в цей вечір вони були зірками. Гріх не використовувати такі моменти.
Гриня зупинився і взяв Маркіту за руку.
– Миша, прояви сентиментів нападають на мене рідко, так що слухай уважно… – Дівчина запитально заглянула йому у вічі. Климовський затнувся. – Я… Ну… Миша, я дуже тебе люблю…
Маркіта по-дитячому пригорнулась до нього.
– Я теж тебе люблю, Гринька, – прошепотіла вона.
Гриня обійняв дівчину. Він подумав, що це, можливо, один з найщасливіших моментів у житті… Але все рівно я це зрозумію лише років через двадцять. Климовський зітхнув.
– Маркіта, треба йти… – Він посміхнувся. – Бо зустрінемо Новий 200N-ий рік прямо тут, на вулиці. А нам ще слід фрукти помити і порізати, келихи протерти… І президента, звісно, послухати, що він там нам знову натрусить… А потім – всі в ліжко! Там будуть мишей за вуха гризти!
І Гриня легенько вкусив дівчину за вушко. Та кокетливо скрикнула, засміялась і з криком: „Маніяк! Маніяк!” побігла по вулиці. Климовський теж засміявся, поправив кофр з гітарою на плечі і побіг за Маркітою.

РОЗДІЛ 15

Пройшли Різдвяні свята, наближався початок лютого. Група „ударно” відпочила і нарешті зібралася на репетицію. Після жорстокої пиятики згадалася обіцянка Салатова, тож Гриня вирішив зайти і нагадати йому про концерт на День Святого Валентина. Вже би здалося макетувати афіші і розклеювати їх по Місту. Здалося би „Бутерброду” подумати на рахунок оренди концертної апаратури та інших організаційних питань… Бо питань було багато.
Климовський зателефонував Салатову і домовився про зустріч. „Діяч мистецтв” був не в захваті від дзвінка Грині (це було чути по голосу), проте призначив час прийому. І от, Климовський Григорій Ярославович, замотавшись шаликом майже по самі очі від холодного зимового вітру, підходив до, такого непоказного зранку, приміщення „Бордера”. Біля будинку він зупинився перекурити і ще раз усе обміркувати. Гриня затягнувся і закашлявся: клята застуда не минала вже десятий день. „В мене і зараз температура десь 37,2 напевно”, – пригнічено подумав хлопець, пожбурив в сторону недопалок, виссякався і зайшов в клуб.
– Я до Салатова, – кинув Гриня охоронцям, на ходу скидаючи шапку і розмотуючи довгий червоний шалик.
Чим ближче підходив хлопець до кабінету Салатова, тим більше росла його підозра у тому, що „діяч” відмовить і ніякого концерту не буде. Але спробувати було варто. Ось і кабінет. Тук-тук.
– Прошу, – почулося з-за дверей.
Гриня увійшов. Салатов з-під лоба глянув на нього.
– А, заходь, заходь… – сказав він. – Що привело?
Гриня прокашлявся.
– Та, от прийшов обговорити з вами, Йосип Йосипович, концерт на Валентинів день.
– Який концерт? – здивовано підняв брови Салатов.
Климовський не чекав доброзичливого прийому, але такого собі точно не уявляв. Це вже носило відтінок відвертого хамства. Але хлопець вирішив не поспішати з висновками: при сучасному ритмі життя можна було забути власне ім’я.
– Та наш, Йосип Йосипович, – стримано сказав він. – Групи. Ми ж перед Новим роком попередньо домовлялися.
Салатов відкинувся на кріслі і скорчив задуману фізіономію.
– А-а-а… Було щось таке… – врешті вимовив він. – Але тепер ситуація змінилась. Вашого концерту не буде.
Гриня не здивувався. Він розстроївся. І розізлився.
– А чому, Йосип Йосипович? – тихо спитав хлопець.
Салатов знову відкинувся на кріслі.
– Розумієш… Григорій тебе звати? – перепитав він. Гриня механічно кивнув. – Розумієш, Григорій, нам це невигідно. Коли ми домовлялись, думка щодо проведення вашого концерту була новою і цікавою, проте, як виявилося, не зовсім доречною з комерційної точки зору. Клубу вигідніше провести просту звичайнісіньку дискотеку, аніж робити витрати на вашу апаратуру, гонорари, афіші і тому подібне. Тим паче, що ще невідомо чи зійдеться публіка на ваш виступ. Тобто маємо абсолютно непрогнозоване вкладання капіталу. Зрозумів?
– Але ж ви обіцяли… – по-дитячому сказав Гриня і виссякався в хустинку. – Отже, на Новий рік ви нас просто використали? Прокрутили як лохів?!
– Слухай, малий, ти що не розумієш, що цим світом керують гроші? – сердито сказав Салатов. – В твої роки це вже можна би було усвідомити!
Гриня мовчки дивився на „заслуженого діяча мистецтв”. Образа щезла, залишилась тупа і безсила злість. Давненько йому так не плювали в кашу. Та де там „давненько” – від оголошення результатів в „Гайці”. „Це починає бути нехорошою тенденцією”, – дратівливо подумав Климовський.
Хлопець підвівся. Салатов теж привстав і простягнув руку для прощання.
– Не ображайся, Григорій, – сказав „діяч”. – Всього доброго.
Гриня подивився на простягнуту йому руку порожнім поглядом.
– Ну і підерас же ти, Салатов, – глухо мовив він, повернувся і рушив до виходу.
Салатов на якусь мить оторопів, очевидно давненько не чув такого на свою адресу. А потім його немов прорвало:
– Ах ти гівно мале! – крикнув він у спину хлопцю. – Що ти про себе думаєш? Що ти супер-пупер музикант? Твоя музика – гівно, і сам ти – гівно! Можеш забути про музкар’єру, чуєш? В цьому Місті ти не проведеш більше жодного концерту! Я про це подбаю, будь спокійний! Ніхто тобі не допоможе! Гівно мале!
Гриня підійшов до дверей і обернувся. Салатов, червоний як буряк, ще щось кричав і матюкався, але це вже не мало змісту. Климовський посміхнувся і відчинив двері. В проході він випростав середній палець правої руки, показав його Салатову і стрімко вийшов.

Гриня вийшов з „Бордера” і закурив. Вітер морозив пальці і губи, кашель шкріб подразнене горло, але тепер хлопець на все це не зважав. Голова була забита зовсім іншим.
Салатов дотримає слова, в цьому Климовський не сумнівався. Скоро, дуже скоро про його витівку буде знати у цьому Місті кожний пес, що так чи інакше має відношення до справ мистецьких. І так як цей мудак мав зв’язки та підлий характер, то проти нього нікому особливо виступати не захочеться. Потрапити в список недругів Салатова було приємного мало. Так як зачіпатися до собаки – ніколи не знаєш, коли вкусить. Та й зрештою, хто такий Гриня? Що, талант? Це ще треба тепер довести…
У-у-у, як же ж набридло щось комусь доводити!
У-у-у, Країно!..
М-да, а пацанам що сказати? Хлопці, вибачайте, але в мене десь дитинство прокинулось, захотілося дядька послати… Не просто так, звісно. Він перший почав…
Що тепер буде?!
Може це було дивним, але хлопець не відчував за собою ані краплини хоч якоїсь провини. Він знав, що все зробив правильно. Набридло вислуховувати. Остогидло кланятися. В печінках вже сидять, йопта!
От тільки настрій був кепським. Гриня викинув недопалок, прокашлявся, сплюнув і рушив уздовж вулиці. „Піду до Маркіти, – подумав він. – Вона ніби казала, що на пари не піде… Трохи побалакаю, відволічуся… Хай мене чаєм з малиною напоїть, бо щось мене вже зовсім нездорово ковбасить… Може, вона і порадить що…”.
Хлопець мовчки стерпів всі випробування такої ж як і він застудженої, переповненої (як і завжди) маршрутки, і невдовзі опинився біля багатоповерхівки, у якій мешкала дівчина.
Ось і знайомі двері, оббиті вишневою шкірою. Дзи-и-и-инь!
– Хто там? – почувся за мить голос дівчини.
– Німці, – глухо сказав Гриня.
Двері відчинились.
– А ви чого не на роботі, німці? – Маркіта була приємно здивована. – Заходіть негайно!
– Так я ще вчора в Шефа відпросився, – Климовський заходився чаклувати зі своїм довжелезним шаликом. – Я ж до Салатова ходив.
– І що? – запитала Маркіта.
Гриня відмахнувся.
– Миша, зроби мені якогось чаю, бажано з малиною, якщо є… Бо мене застуда вже в корінь дістала. Будемо пити чай, розповім.
Дівчина посміхнулась і пішла до кухні. Гриня дістав хустинку, витер носа і почвалав за нею.
– Як твої мандри? – запитала Маркіта, засипаючи чай до порцелянового чайничка.
– Та не дуже… – Климовський закашлявся. – В тебе курити можна?
– Можна, – дівчина поставила на стіл попільничку. – Ти ж знаєш, що батько курить. Ну, то як мандри?
Климовський закурив, знову закашлявся і живописно, практично слово в слово, описав свій візит у „Бордер” та розмову із Салатовим. За час його оповіді Маркіта приготувала чай та поставила на стіл цукерничку і вазочку з печивом.
– Слухай, Гринька, я зовсім забула спитати: може ти голодний? – раптово згадала вона.
Климовський індиферентно накидав цукор в чашку.
– Ні, дякую, апетиту немає зовсім… То все клята застуда.
„Говорив, немов до отієї порцеляни… Ніякої реакції, – подумав він. – Сказала б хоч щось. „Не переймайся” чи ще щось… Таке враження, що її цей чай турбує більше, ніж мої проблеми. Хоча, можливо, так і повинно бути”.
– То кажеш, ти Салатова послав… – врешті задумано мовила Маркіта. – Козел він, звичайно, але… може треба було стриматися, Гринька? – Вона запитально глянула на хлопця своїми великими вологими очима. – Ну, влаштував би він цей концерт потім… Колись… А так же ж буде капостити.
– Миша, ти що, мене не слухала? – Гриня сердито виссякався в хустинку. – Ми безперспективні в комерційному відношенні і тому нікому не потрібні! А з іншого боку – скільки можна терпіти це хамство?! Хто він взагалі такий, а? Папа римський?!
– Ти сам колись казав, що інколи треба попускатися… – тихо сказала Маркіта.
Гриня почав жалкувати, що прийшов.
– Слухай, давай без демагогії. І без тебе вистачає.
– Добре, Гринька, – Маркіта вловила настрій Климовського і вирішила поміняти тему розмови. – А в гори ти зі мною поїдеш?
Гриня мовчки дивився на дівчину. „Ех, тобі б до цих очей ще трохи розуму”, – подумав він і сказав:
– Миша, куди я попруся з такою застудою? Хочеш, щоб я кеди в куток поставив?!
– Так то через чотири дні аж… – наївним голосом сказала Маркіта. – Може якраз пройде…
Гриня зрозумів, що треба допивати чай і йти.
– Десять днів не проходила, а тут раптом візьме і зникне! – саркастично вигукнув він. – А якщо й мине, то що, лізти в мінус десять на висоту в кілометр і кататися на лижах? І знову бухикати як старий пес?! – Климовський одним ковтком допив чай і зі стуком поставив горнятко на стіл. – Окей, Миша, подивимось по ситуації. Піду вже, мабуть.
Хлопець підвівся.
– Я тебе дратую, так? Не хочеш більше зі мною говорити? – тихо спитала Маркіта.
„Не хочу сперечатись”, – подумав Гриня.
– Не сердись… – Він провів рукою по дівочому волоссю. – Просто важкий день.
І абсолютний нуль підтримки.

Гриня вийшов з темного смердючого під’їзду і глибоко вдихнув морозне зимове повітря. Вільного часу було вдосталь, застуда перестала турбувати, так як її симптоми придушило роздратування, тому юнак вирішив пройтись додому пішки – однаково недалечко. Якихось десять хвилин ходу.
Климовський йшов випускаючи клуби сивого диму і розмірковував про причини своїх негараздів. Все зводилось до грошей.
Вірніше, до їх відсутності у кишенях, гаманці і банківських картках.
Гриня зітхнув. От була б у нього зараз купа іноземних зелених грошей! Він би всім показав! Кліпи, альбоми, інструменти порядні… Примочки до гітар фірмові… І найголовніше – власні! І Салатова ще би раз послав… Е-ех…
– Ей, Григорій, зачекай! – почув він раптом за спиною.
Гриня обернувся. Ну звісно, хто ж іще може розгулювати в такий мороз в обідню пору…
– Привіт, Кутузов, – невесело сказав хлопець і закашлявся.
Бомж наздогнав юнака.
– Що це ти знову такий похнюплений? – Кутузов поставив сумку на тротуар і потягнувся. – Хоч перепочину з тобою трохи… – Він кивнув на свою ношу. – Важка, зараза. Пляшки ніби-то і порожні, а усе рівно важкезні. А літа вже не ті, стомлююсь швидко. Ще й мороз щипає аж до кісток!
Гриня дивився на бомжа порожнім відсутнім поглядом.
– Слухай, Іванович, тобі сни сняться? – раптом запитав він.
Кутузов здивувався.
– Буває, звісно… – відповів він. – А чому ти питаєш?
– Та, знаєш, – мовив, закурюючи Гриня, – останнім часом мене уві сні переслідувала мале-е-енька світловолоса дівчинка із золотими крильцями. І в джинсах… Точніше, це я її переслідував, сам не знаю чому… І вона говорила мені всякі цікаві речі, сміялася, сиділа у мене на долоні… Ганьбила мене, коли я робив щось не так… – Климовський глянув на Кутузова. Той уважно слухав. – Так от, Іванович, сьогодні вночі вона мені дещо сказала… І мені здається, що я її більше не побачу. І… мене це хвилює і непокоїть, незважаючи на те, що проблем вистачає. Що ти на все це скажеш? Може, в мене вже дах потроху їде?!
– Навіть не знаю що тобі порадити, Григорій, – сказав Кутузов. – Ти, головне, не переймайся цим над міри. Гм, дівчинка… – Старий на мить замислився. – От якби це вона тебе переслідувала, то я б подумав, що це підсвідомі прояви твого сумління. А так… Виходить, що це щось таке, чого ти дуже хочеш. Мрія, наприклад. А маленька – тому що крихка і тендітна. Алегорія підсвідомості, так би мовити.
– А чому тоді „мрія” читала мені моралі? – запитав Гриня.
– Мені здається, що жодна Мрія не хоче і не може бути досягнута якимись нечесними шляхами… Тоді вона втрачає зміст, як на мене. – Кутузов крякнув і підняв сумку. – Іду я, Григорій, бо скоро пункт прийому склотари на обід зачинять.
Старий глянув на Климовського і додав:
– Все буде гаразд, Гриня… Ми повинні просто вірити в це. І Мрія твоя повернеться, не турбуйся. Пам’ятай, що для того, щоб повернутися треба піти. Необхідно піти.
Він за звичкою поплескав Гриню по плечу.
– Бувай здоровий, малий. Дасть Бог, побачимось.
Бомж посміхнувся і почалапав своєю дорогою. Гриня завмер.
Саме ці слова сказало вночі золоте дівчисько.

РОЗДІЛ 16

Не встиг Гриня вмоститися перед телевізором з гарячою кавою в руці і з чистим носовичком в кишені, як від вхідних дверей пролунав різкий, неприємний дзвінок. Якусь мить хлопець вагався чи варто відчиняти і чи хоче він когось бачити у даний момент. О пів на сьому вечора до нього міг завітати хто завгодно, а настрій був, м’яко кажучи, не до спілкування.
А може Миша прийшла?
Гриня матюкнувся, поставив каву на журнальний столик і, покашлюючи, пішов відчиняти.
– Хто там? – гукнув він.
– Сусіди, – почулося з коридору.
„Ой бля”, – подумав Гриня, але було пізно. Він відчинив двері. На порозі, посміхаючись, стояв Борис Володимирович Ткачук.
– Можна? – радісно спитав він. – Ти сам?
– Сам, сам… Заходь, але я хворію трохи, – Гриня демонстративно закашлявся і голосно виссякався у хустинку. – Що сталося?
Сусід невпевнено зробив крок всередину. Руки для привітання він не подав.
– А що з тобою? – підозріло спитав він.
– А х..то його знає… – підкашлюючи сказав Климовський, радіючи, що його фокус вдався. – Грип якийсь, напевно… Кашель, нежить, всі діла… Та ти в кімнату заходи!
– Та я на хвильку… – зам’явся Борис. – В мене таке прохання, Гриня… Я тут з дівчиною посварився… Слухай, казали, що ти вірші пишеш… Продай один, я їй подарую, може помиримось…
Климовський не знав, що й казати. Він, звичайно, хотів заробляти своєю творчістю, але дещо в іншому аспекті. Продати пісню компанії звукозапису, щоб вона звучала для людей, щось допомагала зрозуміти, від чогось відволікала… тощо, це було одним питанням. Тут же йшлося про звичайну спекуляцію почуттями хлопця, адже жодна його річ не була написана просто так, як то кажуть, на рівному місці. Ще й цьому мудаку…
– Я взагалі-то таким не займаюсь… – тихо сказав Климовський.
Борис дістав з кишені зелену купюру з цифрою 5.
– Вистачить? – чітко спитав він.
Гриня глянув на гроші. „Нарешті на гітару нові струни поставлю”, – промайнуло в голові.
– Якого кольору в неї очі? – запитав Гриня.
Ткачук посміхнувся.
– Блакитні.
Гриня пішов до кімнати, взяв зі столика блокнот, ручку і вийшов у коридор.
– Блакитні, кажеш…
Климовський замислився, роздивляючись щось у кутку. Борис мовчки спостерігав.
Пройшло хвилини три. Гриня кашлянув і почав щось писати в блокноті. Щось закреслив, дописав, знову закреслив і, нарешті, вирвав листок і простягнув його Ткачуку.
– Влаштує? – спитав він.
Борис глянув на листок. Там було виведено:

Без світла твоїх рук не був щасливим…
Манить очей блакитна глибина,
Заплутались в волоссі теплі зливи, –
Без тебе навіть воля затісна!

Ткачук знову посміхнувся.
– Цілком. – Він простягнув руку і запхав купюру до кишені Климовського. – Дякую, сусіде.
– Та нема за що, – стенув плечима хлопець. – Тобі дякую.
„Якби мені за такі каракулі платили по п’ять баксів, то я би давно був мільйонером”, – подумав він.
Борис попрощався і пішов. Гриня зачинив за ним двері і повернувся до телевізора. Кава вистигла, проте хлопця це не хвилювало. Він вимкнув телевізор і закурив.
Його щойно зробили творчою шльондрою. Хтось сказав, що почуття не продаються. Брехня! Просто почуття бувають різними.
Гриня дістав з кишені купюру. Старий Авраам зверхньо зиркнув на нього і відвернувся. Які часи, такі і срібляники, подумав Климовський.
Кожен любить слухати музику. Почитати гарну книжку. Повісити у спальні над ліжком чудову картину… Привернути увагу коханої віршем. Чи піснею – байдуже. Але ніхто не любить Творців. Бо вони – козли і божевільні. Тут чомусь не спрацьовує правило: „Любиш мене – люби і мою собаку”. Гм, старий Шоу був непоганим чуваком… Шкода тільки, що хороші чуваки, як правило, нічого не вирішують.
І Ткачук пішов, вважаючи тебе мудилом і нікчемою. Щоправда, непогано заплативши за чотири рядки, написані нашвидкоруч. Видно, добряче припекло…
Ну примиріться з тим, що я не такий як ви! Що живу не по тим канонам і для тих досягнень! І система цінностей у мене – інша! І шкала у ній – не така…
І Маркіта з радістю б послала по похилій твою музику, думаючи, що з нею заберуться твоя ж таки, Грегуар, нервозність і роздратування.
І батьки, і Юлька… Бо так би ти частіше бував вдома.
І Шеф. Бо твоя кандидатська диссертація, а відповідно і його докторська, писалися б швидше, і, скоріше за все, результативніше…
Гриня зітхнув і загасив недопалок. Як не крути, а всім не догодиш. Бо кожен керується лише власними, егоїстичними поривами та міркуваннями. Навіть ти, Гриня. Насамперед ти.
Климовський зиркнув на горнятко з охололим напоєм, узяв його, підвівся і пішов до кухні. Увімкнувши світло, він зауважив посеред кімнати таргана. Комаха сиділа і, на диво, нікуди не збиралась втікати. Гриня зняв з ноги капця і замахнувся. Потім зупинився і сказав:
– Ти теж егоїст, чувак. Живеш за рахунок моїх крихт, хоч це мені і не дуже подобається. Закони еволюції твердять, що виживає сильніший і тому я повинен тебе вбити… Проте, – Гриня поплескав себе по кишені, – в мене сьогодні є привід тебе помилувати. З барського плеча, так би мовити. Давай рули звідси швидше, бо ще передумаю!
Тарган немов почув хлопця. Він грізно (а може вдячно?) пошевелив рудими вусами і стрімко побіг під кухонний буфет. Гриня проводив його поглядом, виплеснув холодну каву в кухонну раковину і заходився готувати вечерю.

Вже засинаючи Климовський подумав про три речі:
1. Борис – мудак!
2. Що сказати завтра на репетиції?
3. Якого милого я відпустив таргана?!
І заснув, сподіваючись нарешті остаточно зловити капосне крилате дівчисько, якщо воно прилетить.

РОЗДІЛ 17

Зранку Гриня прокинувся невідомо чому у паскудному настрої. У квартирі, незважаючи на опалення, було доволі таки свіжо. Давався взнаки дванадцятиградусний мороз, з яким центральній системі опалення впоратися було нелегко. Климовський довго кашляв і ссякався у ванній, прочищаючи закладений ніс і впівголосу матюкався. Потім неуважно поснідав, попив традиційної кави з сигаретою, натягнув куртку і вийшов, гримнувши дверима.
У дальньому закутку двору, біля сусіднього будинку, було людно. Поруч стояла машина швидкої допомоги та старенький міліцейський „бобик”. З нехорошим передчуттям Гриня підійшов до натовпу.
– Замерз, бідака… Вирішив у підвалі заночувати, а тут серце прихопило… Та ні, то він чимось отруївся… Світлана з третього під’їзду зранку біля входу знайшла… – шепотілися сусіди.
Гриня заціпенів.
Посеред людського кільця лежали носилки з тілом, накритим білим покривалом. Санітари мовчки курили збоку, міліціонери записували свідчення сусідів.
Щось вибухнуло у душі хлопця. Він підійшов до носилок. Один із міліціонерів, високий, із виголеним до синеви підборіддям, зиркнув на хлопця і підійшов, проте нічого не сказав. Другий, товстуватий, продовжив опитувати людей.
Гриня припідняв покривало. На носилках, умиротворенний і розхристаний, лежав Кутузов.
Сльози пішли з очей хлопця. Раптом згадалися всі розмови із старим, на диво докладно, слово в слово… Гриня затулив очі рукою і заплакав. Натовп затих. Ніхто не міг зрозуміти, чому це малий Климовський побивається за старим бомжем. Високий міліціонер нагнувся над юнаком.
– Ти знав його? – запитав він.
Гриня похитав головою.
– Як його звали? – Міліціонер присів біля Климовського.
– Юрій Іванович Кутузов, – тихо сказав Гриня. – Його звали Юрій Іванович Кутузов… Знаєте, він вчора сказав…
Хлопець знову заплакав.
Тут з натовпу виділився Борис і, побрязкуючи ключами від авто, підійшов поближче.
– Ну, сусіде, чого ти так? – нахилившись до Климовського, мовив він. – Це ж просто бомжара якийсь. Алкаш сраний…
Звичайно, Ткачук хотів як краще. Хотів заспокоїти Гриню, чи щось таке… Але в наступну мить отримав важкезним зимовим черевиком Климовського в живіт і кулаком в скроню. Навіть кремезний Борис не втримався і впав. Натовп зойкнув.
Міліціонери, віддамо їм належне, миттю зорієнтувалися в ситуації. Високий підскочив і схопив Ткачука, що підхопився і з риком: „Ах ти, гандон!” ринувся на хлопця. Товстуватий вихопив резиновий кийок і влупив ним Гриню по спині, що теж рвався до Бориса. Хлопець впав, товстий мент вхопив його за комір і, немов цуценя, потягнув і закинув в „бобик”. В машині Гриня трохи оговтався і визирнув у загратоване віконечко.
Товстий кричав на санітарів, щоб ті швидше вантажили тіло в машину. Сусіди злякано спостерігали. Високий штовхав Ткачука в груди:
– Ти, бля, хоч і здоровий лось, але до того малого щоб не ліз, зрозумів?! Я йому зараз сам наваляю так, що мало не буде! І якщо, бля, з ним щось трапиться – я тебе власноруч в камеру до блатних закину! По х.., що ти здоровий, опустять, що два пальці по асфальту! Зрозумів чи ні?!
Гриня дивився як в „швидку” запихають носилки із тілом старого Кутузова. „Прощавай, Іванович… – сумно подумав хлопець. – Пробач, я частенько тебе ображав… Пробач мене. Ти своє Чистилище вже пройшов… Буду вірити, що недаремно… Прощавай…”.
„Швидка” від’їхала. Високий міліціонер ще раз штурхнув Ткачука і сів в машину. Товстий сів за кермо. „Бобик” рушив.
Тепер Гриня задумався над власним становищем. Про „ментуру” говорили багато і, як правило, нічого хорошого. „Зараз вони мені накидають… – сумно подумав хлопець, потираючи забиту спину. – Напевно, мало таки не буде… Хоч би сказали що-небудь. Мовчать, як перед стратою”.
„Бобик” під’їхав до районного відділення міліції. „Ну, зараз почнеться”, – Гриня приготувався до найгіршого.
Високий виліз з машини і відчинив задні дверцята.
– Вилазь, – чітко сказав він.
Гриня зам’явся. Міліціонер це помітив і посміхнувся.
– Не сци, малий, вилазь… Нічого ми тобі не зробимо.
Климовський недовірливо зиркнув на нього і виліз з „бобика”.
– Я тобі нічого не повідбивав? – підходячи, співчутливо спитав товстий. – Сам розумієш, треба було.
– Все окей, – буркнув Гриня, не розуміючи, чому його не замикають у кайданки і не б’ють кийками.
Високий, немов прочитав його думки.
– Іди, малий… Ми теж люди, хоча серед нас справді всяке трапляється… – Він почухав потилицю. – Нам теж не подобається засилля у Місті отаких мордяк, як у того лося… До речі, тримайся від нього подалі – не вселяє така харя довіри. – Високий дістав сигарети і закурив. Те ж зробив і Климовський. Руки у хлопця не слухались, чи то від морозу, чи від переживань. Сигарета була припалена з третього разу. – А що, той старий справді був таким непоганим, як по розповідях?
– Доктор наук, – тихо сказав Гриня. – До речі, від чого… він помер?
Міліціонери переглянулися.
– Серце, скоріше за все… – сказав високий. – Так медики казали… Хоча вони особливо не дивилися. Ну добре, більше не затримуємо. Бувай, – він простягнув руку хлопцю.
Гриня потиснув руки міліціонерам і пішов. Куди він йде і що буде робити – не мало значення. Кутузов мав рацію – ми живемо у перевалочному пункті. Щоб ми не робили, чим би не займалися у цьому Місті, Країні, планеті – ми просто заробляємо очки для власного ж майбутнього… Музика, фігузика, хімія чи ще щось інше – байдуже. Ми просто заробляємо очки.
Ми просто вчимося. І від результатів і успішності нашого навчання залежить випускний диплом. Оцінка, яку нам поставлять на останньому екзамені. От тільки цікаво, який це навчальний заклад? Якщо школа, то, виходить, попереду університет… А якщо це вже ВЗО – нас очікує праця.
В будь-якому випадку, чим далі – тим крутіше…
Гриня закурив. Не вкладалася в голові думка про те, що він більше не зустріне старого. Не побалакає з ним на високі теми і той не поплескає його на прощання по плечу. Климовський завернув в перший зустрічний бар, замовив чарку горілки, мовчки випив її, розрахувався і попрямував в Інститут.
Хоча ні! Ти не правий, Гриня! Не байдуже, чим буде займатися людина! Кожному своє, як-не-як… Кожний мусить займатись Справою відповідно до свого Дару. Який же ж твій Дар, Гриня? Якщо тобі суджено творити – чому ж на шляху стільки перешкод? Чи я повинен заслужити право на свій Дар?
Чи просто зрозуміти те, що без нього Все стає Нічим?!
А яким Даром володів Кутузов? Мистецтвом усвідомлення? Чи прощення? Що ж таке зрозумів цей старий, що, незважаючи ні на що, залишився Людиною?! А я? Я зриваюся на своїх близьких і не приділяю їм достатньої уваги. Ну чого тобі ще треба, хлопче?! Дівчина пішла? Ти ще це пам’ятаєш? Фак її! Двічі фак її! Тричі! Окрема квартира, яка-не-яка робота… І з музикою все буде окей, сам розумієш, що на початках складно… Ще знайдеш ти своє місце під неоновим сонцем, май терпіння! Ти здоровий? Застуда?! Та мине вона дня за три, чого ти нервуєшся… Інтим регулярний? Дівчина кохана? От-от, а ти якусь там згадував. Так які в тебе проблеми, чувак?!
Гриня з розпачем поглянув у насуплене зимове небо.
– Що я повинен зрозуміти?.. Що я роблю не так?!
В цей момент в кишені завібрував мобільник. Гриня дістав телефон, але номер йому нічого не сказав.
– Алло?
Мама. Чому вона плаче?!
– Ма, де ти?!
Юлька хотіла до Батька на Фірму. Мама не мала уроків і повела дитину на екскурсію. І біля Фірми…

Час зупинився.

Батько, звичайно, вийшов їх зустрічати.

Юлька. Маленька Юлька побігла через дорогу… „Тато! Тато!”.

Вона в реанімації…

Гриня підняв голову до неба і з ненавистю сказав:
– За що?! – І побіг по засніженій вулиці, розштовхуючи перехожих.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

З гуркотом тріснув глечик:
Вода у ньому замерзла.
Раптом прокинувся я.

Мацуо Башо (Басе), 1644-1694

– Ну що, Борис Володимирович, будемо далі мовчати? Я вас вже п’ятнадцять хвилин благаю. Мовчите? Чи поспілкуємось про те, про се, про різне?
Борис мовчав. Говорити було нічого. І сенсу говорити не було теж. Він сидів, нервово розминаючи натерті кайданками зап’ястя.
Звичайно ж, все будуть вішати на нього. Це вже потім, коли факт його особистої провини буде живописно розписаний у протоколах допитів, творчості яких позаздрить будь-який літератор, Директор і компанія будуть шукати шляхи визволення Бориса з цупких обіймів податкової міліції… А до того моменту будуть робити все можливе, щоб „факт провини” залишився лише за Ткачуком. А далі будуть звертатися до народних обранців округу (неофіційно, звісно), через них знаходити шляхи до слідчих (а точніше до їх начальства, начальства начальства, начальства начальства начальства і так до безкінечності – до того, хто зможе владнати цю справу) – і тоді аж, за допомогою всіляких матеріальних викрутасів, доводити непричетність і безвинність Фірми у образі Бориса Ткачука. І це при тій умові, що ціна за визволення начальника збуту не буде надто високою. В інакшому випадку… Один за всіх, всі проти одного. Твої проблеми – однозначно залишаться лише твоїми.
В кайданках забрали лише Бориса. Решту керівництва, за словами адвоката, поспішно найнятого Директором, обмежили підпискою про невиїзд. Те, що адвоката найняли – це хороший знак. Значить, у тобі ще зацікавлені, Борисе. Або лише переживають за свій зад, показують ілюзію опіки, щоб ти не мав морального права тягнути когось за собою. Це я, виявляється, можу тягнути їх за собою… Адвокат урочисто обіцяв, що „це непорозуміння вирішиться в найкоротші терміни”, треба лише „заспокоїтись і не діяти в стані афекту”. Такий щуряка хитрий, на морді написано…
– Борис Володимирович, ви мене чуєте?! – підтягнутий майор присів по-американськи на краєчок столу і хруснув кісточками кулаків. – Я питаю: розмовляти будемо?
– Про що? – безучасно спитав Борис, піднімаючи голову.
– Та про долю вашу, дорогенький, майбутню! Можливо, не тільки вашу, але це вже час покаже.
– Давайте. Починайте.
Майор дістав пачку сигарет і закурив. Потім присунув стілець з-за столу поближче до Бориса і присів.
– Борис Володимирович, ви у дуже серйозному лайні. – Він сказав це так просто, неначе обговорювалась тематика погоди на наступний тиждень. – Курите? – Запитав майор, простягаючи пачку Борису.
Той заперечливо похитав головою.
– Ні. Дякую.
– Не треба мені дякувати, Борис Володимирович. Я не та людина, якій ви маєте дякувати. Дякувати необхідно Герасимчуку. Пам’ятаєте такого? Я вам нагадаю: Герасимчук Павло Дмитрович, той самий замдиректора, того самого „Захід-сервіс’а”. Він у нас в гостях щось дуже розхвилювався і повідав нам одну дуже цікаву історію про постачання одного з їхніх, незареєстрованих ніде складів… Ми аж самі не сподівалися на таку відвертість!
– Я не знаю ніяких незареєстрованих складів, – сухо вимовив Борис.
Он як. Павлік, ссссука… Тепер зрозуміло, чого вони намалювались на Фірмі, але взяли лише мене. Клятий „Захід-сервіс” з його „чорними” складами! Пропрацьовували, виявляється їх, а ми, точніше – ти, просто попав під раздачу. Ланцюг потягнувся. Хто, що? Борис Володимирович Ткачук.
Ох, Павлік, виявляється ти не лише з блядями в сауні добре щебетати вмієш. Соловейко граний… Якщо колись зустріну – піздєц тобі, Павлік. Можеш не сумніватися.
– Ну так, звичайно, ви може їх і не знаєте… Але повірте мені на слово, будь-ласка, що вони чудово знають вас.
– І що далі?
– О… Це дуже цікаве питання, Борис Володимирович! – Майор зі свистом видихнув тютюновий дим. – Особливо для вас. І відповідь, я вірю, ми знайдемо під час нашої з вами розмови.
„Хєра з два ми щось знайдемо”. Борис зрозумів, що зараз його збираються пробивати на відвертість, тобто на інформацію. Захочуть, щоб я здав структуру. Для моєї ж примарної і умовної користі. Але винних, вищих за мене по ієрархії, вони усе одно не дістануть. Борису згадалося як Володя колись давно розповідав історію про одне підприємство, керівник якого знаходився у розшуку кілька років, хоча жив преспокійно за адресою прописки і переховуватися навіть не мав на гадці. І всі відповідні структури знали про його місцезнаходження, проте ніхто його не рухав, тому що забагато на ньому було зав’язано усілякого бруду. Вистачало людей, які не мали бажання у ньому замурзатись.
– Від нашої розмови, пане майор, на жаль, нічого не залежить. Ви і самі це, мабуть, розумієте.
Борис згадав переляканий вираз обличчя Юлі, коли його запихали до казенної „Волги”. Щось здавило забиту сусідом скроню. Виявляється, урода цього в „бобик”, мене – у „Волгу”. Ієрархія, матір її так. Справді, цікава штука – життя. Ще вчора ввечері балакали, тихо-мирно все було… Їй, вочевидь, вже про все натякнули. Шкода.
– Ви помиляєтесь, Борис Володимирович. Ви знаєте скільки вам загрожує?
– Ні.
Майор сказав. „Розводить”, подумав Борис. Я не був відповідальною особою. Я не бухгалтер, мені похєр.
Як це так – „не був”, Борисе?!
– Ви думаєте, мабуть, що я жартую. А я ніколи в житті не був серйознішим, Борис Володимирович. Ви думаєте, що я беру вас, такого поважного чоловіка, на банальний понт? – Майор знову закурив. – Думаєте, якщо забрали тільки вас, то інші відмажуться? Ееее, ні. Це так, до закінчення повної перевірки. Просто ми почули від пана Герасимчука, Павла Дмитровича, ще раз нагадаю вам такого, власне ваше прізвище. Ми просто почали з вас. До речі, я ознайомився з вашим послужним списком… – Майор примружився. – Мене вразило. Чесно. Можна одне питання, Борис Володимирович, так би мовити, особисте?
– Можна.
– Чому вас не відібрали для тієї миротворчої акції на Сході? Ви ж подавали документи, я цікавився! З вашими-то фізичними даними і результатами!
Борис опустив голову. Хвилю помовчав, потім підвів очі і зустрівся поглядом з ментом.
– Все дуже просто. Цього ніхто не приховував. Один генерал в останній момент запхав свого синочка-бовдура, щоб відучити від занадто хорошого життя, яке той провадив. Але я підозрюю, що насправді – для заробітку і запису у особовій справі „учасник бойових дій”… Для кар’єри військового це дуже серйозний і вагомий пункт резюме. Далі бази його не випустили б. Суто внутрішнє патрулювання. Халява. Крайнім зробили мене.
– А ви чого туди так рвались?
– Фінансові умови контракту, – сказав Борис. – Проте гадаю, що свої гроші я б добряче відпрацював.
Майор задумливо відчинив вікно і закурив. Холодне повітря освіжаюче ковзнуло по кабінету.
– Зрозуміло… – врешті вимовив він. – Ну, гаразд. Повернемось до нашої справи. Так як вам належить право і честь першого шлюбного допиту, – майор кхекнув, – вам буде деяка скидка від тої цифри, яку я назвав.
– Чого ви хочете? – зло сказав Борис.
– Ооооо! Це вже зовсім інша розмова, дорогенький мій…
– Не називайте мене дорогеньким, – жорстко перебив його Ткачук. Його дратував подібний типаж солодкого хама. – Я вам не підар.
Майор здивовано глянув на нього.
– Як скажете, Борис Володимирович. Хоча не забувайте, що все у житті мінливе. Але я не про те… Чого ми хочемо? Відвертості, прізвища і цифри.
Ну, звичайно ж. А що ти думав почути, Борисе? Що вони хочуть відзняти двадцять порнофільмів за твоєю участю? Чи щоб ти їм помив підлоги в їх клятому управлінні? Чи десятивідсоткову скидку при закупівлі Товару? Допомогу по розвантаженню трьох вагонів алюмінієвого лому? Чотири рідкісні наклейки з Даффі Даком?!!
Вони хочуть прізвища і цифри.
Думай, Борисе, думай… Якщо закладеш Фірму – тоді не буде ні її, ні грошей, ні всього, що з цього витікає. Ще й невідомо досконало, якими і наскільки широкими зв’язками володіє керівництво. Цілком можливо, що тебе посадять на перо на другий день після прибуття на тюремні нари. Або опустять. Там ніхто в бійку чесно не полізе. Вальнуть чимось важким по голові і вперед. Тобто взад… Борис судомно стиснув щелепу. Йому згадалося вранішнє попередження високого мента.
Наврочив, старий пес…
А якщо буду сидіти тихо, нічого не говорити… Відкалатаю тих кілька років. Конфіскація? Я ще особливо нічого не нажив. От рахунок в банку тільки шкода… І машину. Але коли вийду – робота на Фірмі гарантована. І повага. І мені будуть винні. І за рік відновлю все втрачене. Юля, я впевнений, буде чекати. А менти хай доводять склад злочину і мою провину. Мало що Павлік нагородив. Набухався в сауні з дівками і вигадав, що ніби-то мене знає, а потім протверезів і в це повірив. Не знаю я ніякого Павліка!
Треба взяти себе в руки, Борисе. Могло бути гірше. Хоча куди вже гірше… Але ж все минає! Згадалися часи першої армійської бійки з „дідами”. Пам’ятаєш, Борь, як ти валявся з розбитою головою, в калябусі власної слини і крові, на холодному грибковому кафелі під умивальником? Тоді тобі здавалося, що це – кінець. А потім, гляди, і за півроку ви їм таких піздюлєй вломили перед дембельським поїздом! Казав Бодя, що тому рагулю з золотим зубом він навіть руку зламав… І все налагодилось. І вижив, і становища досягнув… Борис мимоволі погладив рожевий нерівний шрам, що витікав від лівої брови. Я вийду. Я обов’язково вийду. Я вийду. Я вийду… Я вийду!
Борис похмуро дивився просто перед собою на пластикову офісну настільну лампу.
– Відвертості не буде, – твердо вимовив він. – Я не знаю ніякого Герасимова.
Майор не здивувався.
– Герасимчука, з вашого дозволу, – поправив він. – Впертий ви чоловік, Борис Володимирович. Сподіваєтесь, що допоможуть? Як знаєте, воля ваша. Посидіть, подумайте…
– Я вже подумав, – огризнувся Ткачук.
– У вас ще буде достатньо часу для роздумів, пане Ткачук, – чомусь сумно сказав майор. – Можливо, це стане вашою єдиною розвагою на деякий час. Гляди і передумаєте. Всяке буває.
Майор підійшов до дверей і привідчинив їх.
– Проведіть пана Ткачука, – неголосно мовив він.
На порозі виріс дебелий спецназівець у масці.
– Отже, я заарештований? – холодно сказав Ткачук. – Прошу сказати: за що саме?
– Ви затримані до закінчення перевірки на Фірмі. Ваше підприємство підозрюється у випуску „лівої” продукції і махінаціях з фінансовими документами, а, отже, у несплаті податків. До зустрічі, Борис Володимирович, – в голосі майора знову забриніли незрозумілі нотки суму. – До завтра.
Борис підвівся і, глянувши тому у вічі, вийшов геть.

Кроки відлунням віддавались у широкому порожньому коридорі. Борис йшов, заклавши руки за спину, за ним тінню, крок у крок, ступав спецназівець. Символічно, як на мене, – вояк іде по шляху злодія. Ех, ніколи Бориско не думав, що буде так йти. Як отой мудило з автоматом – так. А як він…
– При-віт, при-віт! – пролунало над головою.
Борис смикнувся від несподіванки. Спецназівець суворо пхнув його стволом автомату.
– Не зупинятись! – грубо прикрикнув він.
Борис пришвидшив крок. Ехо ставало все гучнішим.
– При-віт-ка-жу! Ти-що-глу-хий?
– Хто це, бля? – хрипло прошепотів Ткачук і нерозуміюче повів очима.
– Хто-тре-ба! Бу-га-га! – відгукнулось ехо.
Тут ритм кроків Бориса і спецназівця збився і відлуння загуляло, завертілось, закружляло, затріпотіло невидимими крилами, увірвалось у вуха і ледь не розірвало барабанні перетинки, ринуло у саму середину Бориса, заволало, заспівало, закричало на повну горлянку:
– Тебе ж попереджували! Нікчема! Надумав про себе бозна-що! Хто ти такий? Бу-га-га-га-га-га! Мурахааааа-а-а, галіма пісчии-и-инка, дрібоооонька крапля в океані! Мізєєєєєє-є-є-є-єрррр! Хотів жити просто? На, блять, живи!

І Місто із силою і задоволенням захлопнуло у своїй вогкій залізобетонній пащі Бориса Володимировича Ткачука.

* * * * *

Михась швидко піднімався до квартири Грині. На сходовій клітці на мить зупинився, глибоко затягнувся і викинув недопалок у розбиту шибу. Поправив обережно горлечко пляшки, що зрадливо стирчала з кишені і продовжив свій шлях. Не зупиняючись, Михась сердито плюнув в міжперильний космічний простір і пришвидшив ходу. Все у цьому під’їзді дратувало його – брудні сходи, якась середньовічна липка напівтемрява, незважаючи на сонячну днину, поламаний ще в Еру Покемонів ліфт, безглуздий блакитний колір панелей. Поспішаючи, він зачепився рукавом куртки за перила і ледь не впав. Йобкаючи і поправляючи дорогоцінну посудину в кишені, Михась нарешті добрався до квартири № 98.
Різкий дзвінок розірвав квартиру.
– Гриня, це я, Мішка! – звертаючись до зачинених дверей голосно сказав Михась. – Климовський, відчиняй! – І для впевненості знову поправив пляшку в кишені.
Квартира тупо мовчала. Михась почекав хвилини дві і знову подзвонив. Другий дзвінок здався Михасеві ще різкішим.
– Климовський! – ще раз покликав хлопець. – Гриня, я ж знаю, що ти вдома! Я до твоєї Мами телефонував! Климовський, твою наліво!..
Двері відчинилися якось занадто несподіванно. Михась здригнувся.
Інколи, коли дають те, що просиш це чомусь не приносить задоволення.
– В тебе сигарети є?
Михась ствердно кивнув.
– Заходь, – Гриня розвернувся і пішов по коридору до кімнати.
Михась зробив крок всередину, зачинив двері. У ніс вдарив їдкий запах прокуреного приміщення. Хлопець заметушився, знімаючи взуття, і мало не перекинув вішак. Вішаючи куртку, гримнув нею об стіну і ледь не розбив пляшку.
Людині притаманно хвилюватися, коли вона не знає, що їй робити.
Нарешті Михась з N-го разу таки одягнув домашні капці, витягнув з куртки вже знайому читачеві пляшчину, великий зеленкуватий лимон і потупцяв до кімнати. Там все було як і завжди, якщо незважати на велике м’яке крісло, що стояло розвернутим до вікна. Поруч на журнальному столику розташувалася попільничка з купою недопалків; органічно доповнювали настільний натюрморт зім’яті сигаретні пачки і кілька брудних горнят із залишками кави. У вищезгаданому кріслі незворушно розвалився Гриня. Климовський повернув голову:
– Дай сигарету.
Михась поставив ношу на столик і закопошився по кишенях. Гриня окинув поглядом пляшку, взяв її до рук:
– Гм, чотири зірочки… – Гриня простягнув руку і витягнув з Михасевої пачки цигарку. Закурюючи, він байдуже спитав: – Сьогодні якесь свято?
Михась знітився. Гриня прискіпливо глянув на нього:
– Не ображайся. Я просто намагаюся не пити.
Михась присів на диванчик.
– Не хочеться? – спитав він.
Климовський похитав головою.
– Боюся. – Гриня махнув рукою.– А, ну на фіг… Помий і поріж лимон, стопки в серванті… Каву зварити?
Михась крикнув “сиди, я сам”, здається, вже з кухні. Хлопцю необхідно було трохи прийти до тями. Від пильного Михасевого ока не сховалась триденна, як мінімум, щетина Грині, темні кола під очима, пожмакана несвіжа кофтина і дрібне тремтіння пальців. Та найбільше його вразили очі Климовського – зазвичай такі жваві і лукаво-хитрі, вони стали колючими і злими.
Коли комусь було погано Михась завжди почувався незручно. Він приготував каву, нарізав лимон, поставив на тацю цукерничку і швидко вийшов з кухні – там теж панував гнітючий безлад. В коридорчику хлопець зупинився, глибоко зітхнув і увійшов до кімнати. За час його відсутності до настільної компанії приєдналися дві кришталеві стопки. Михась поставив тацю з кавою поруч і тихо примостився на кріселку.
Тут Климовський немов прокинувся. Він рвучко підхопився, схопив чотирьохзіркову пляшку і хвацько скрутив їй голову. Далі пожбурив закрутку в обійми попільнички і твердою рукою хіміка наповнив келишки. Михась мовчки спостерігав. Гриня підняв стопку і запитально глянув на нього. Михась простягнув руку і невпевнено взяв свою.
Очі хлопців на секунду зустрілись. Климовський відвів погляд, жадібно ковтнув коньяк і судомно затиснув пальцями ніздрі. Михась теж випив до дна, поставив стопку і взяв з тарілочки кружальце лимона. Далі витягнув з кишені сигарети і простягнув пачку Грині. Хлопці мовчки закурили.
– Як там Студік? – за якийсь час хрипло спитав Гриня. Він взяв пляшку і знову налив. – Дімон з’являється?
Михась стенув плечима.
– Привіт тобі передавали, – пробелькотів він. І чомусь додав: – Тебе тепер тут важко застати…
– Я часто буваю вдома там, – Гриня узяв чарку. – Хіба що як дослід в Інституті проводжу з самого ранку, то тут ночую.
„Або просто не відчиняю”, – подумки закінчив хлопець.
Мовчки випили.
– Я знаю, про що ти хочеш мене спитати, – вкотре закурюючи, мовив Климовський і холодно подивився на Михася. Тому стало не по собі. – Ти хочеш знати, що тепер буде з нашою Групою. Хочеш знати чи я не зламався і чи не поїхав головою… Ти прорепетирував монолог, в якому жваво і співчутливо переконував мене у вищій справедливості, благав не впадати у відчай, пропонував дружнє плече підтримки і все таке… Ага, ще, напевно, обгрунтовував необхідність поринути у творчий процес! Як же ж це… – Гриня поклацав пальцями, наче щось згадуючи, – гм… “Зціпивши зуби”?
Климовський недобре засміявся і знову налив. Михась механічно взяв стопку і випив.
– Я вгадав, еге ж? – Гриня нервово потер долоні і знову втупився в вікно. – Ну, чого мовчиш? Чи, може, ти б піднімав національний моральний дух розмовами про моє Лідерство?
Михась не знав що й казати. В чомусь Гриня таки був правий.
Гриня був правий.
– Навіщо ж ти так… – невпевнено пробурмотів Михась. – Я ж… – І, не знаючи що сказати, нервово закурив.
Климовський мовчав. Тиша ставала якоюсь натягнутою і незручною. В такі моменти, зазвичай, прощаються і йдуть, роблячи при цьому вигляд “немов нічого не трапилося”. Даний випадок можна вважати класичним.
Михась докурив, загасив недопалок і вже подумки думав як сказати “бувай, тримайся, дзвони” і т.д. Але тут Гриня знову ожив:
– Слухай, чувак, – неголосно сказав він. Складалося враження, що Климовський розмовляє сам з собою. – А для чого нам взагалі ця Група? Ти колись замислювався навіщо ми все це робили? Ми хотіли стати Зірками? Безперечно. Але знову ж таки – для чого? “Дівчатка, задеріть спідниці”?! Прийшов той, кого крутять на всіх еФеМ! Ви вже бачили, як гарно я виглядаю на обкладинці Журналу? Клас! Це моя нехитра музика наповнила мої кишені і шлунок! Я не турбуюсь про те, що я буду їсти і з ким спати – я ж Суперстар… Мене всі слухають! Але говорю я вже не те, що думаю… Мені не потрібно думати – для цього є продюсер чи хто там. Я жру, трахаюсь, даю автографи, зрідка співаю, маю всіх в дупі і дуже з того тішусь! Фак вас, дятли!
Климовський зірвався на ноги і копнув пусту пляшку з-під мінералки, що самотньо валялась поруч. Пляшка радісно полетіла під диван.
– Фак вас всіх! – Очі хлопця горіли злим зеленим вогнем. – Це ж ви насміхались з моїх переконань, ви називали мою Творчість бездарною! Тепер поцілуйте мене в ногу! Я вище вас, я довів свою правду! Шкода лише, що я вже не вірю в неї… – Климовський немов загас і стомлено опустився в крісло. – Та й не збулася вона, Правда… Все залишилося так як є. Тільки це я тепер називаю когось нездарою… – Гриня повернувся до Михася. Зелений вогник щез, неначе й не було. – Розумієш, чувак, є речі, які не змінюються.
Гриня налив знову.
– Знаєш, чувак, – Климовський випив, і, пережовуючи лимон, продовжував: – іноді мені здається, що люди хочуть вибитися в Люди лише заради того, щоб довести всім власну значимість і правоту. Творчість складна штука. Так, революції задумують генії. Але в даному випадку вони ж фанатично впроваджують їх у життя і мерзенно користуються результатами. Все починається з бажання нести у світ свої погляди і переконання, які людина вважає правильними і здатними покращити всіх і вся. Але з часом, натикаючись на несприйняття і відверте ігнорування своїх ідей, матеріальні і психологічні нестатки, пов’язані з цим, з’являється і міцніє тільки одна думка: “Я вам, підераси, ще покажу! Я ж хочу як краще! Я пишу, співаю, малюю, срака-мотика, а ви цього не розумієте чи не сприймаєте з точки зору природної конкуренції… Ех, ви…” – скаже людина. Ну, ці… Дивись вище, одним словом. І сенс життя вже не в ідеях, чувак. Сенс тепер довести Своє. І якщо людині це вдасться, вона так же ж само буде не розуміти, не сприймати і теде. Байдуже, що власні ідеї не втілені в життя і такими бути вже навіть не збираються. Право на них дається зависокою ціною. Це важко забути. Практично неможливо. Се ля ві, бля.
Гриня сумно посміхнувся, розлив рештки коньяку по стопках і подивився крізь пляшку на світло.
– Все хороше має здатність закінчуватися, – замислено мовив він і поставив порожню посудину під столик. – Радує лише те, що даний постулат стосується і всього поганого. Принаймні, хотілося б у це вірити.
Климовський підняв стопку і глянув на Михася. Вперше за весь цей час соло-гітарист побачив на мить у тих вовчих очах промінь колишньої лукавості. Михасеві полегшало, він аж зітхнув.
– Чувак, я радий, що ти тримаєшся, – чомусь різко сказав він. – Ми переживали за тебе…
“За Групу”, – подумав Гриня.
– Ти тільки не гризи себе, – менторським тоном продовжував Михась. – Ти ж ні в чому не винен…
Климовський слухав Михася, але не чув жодного слова. Він все це знав і так. Але “знати” і “усвідомлювати” – це іноді зовсім несхожі між собою речі. Людина може знати багато чого… А розуміти? В даній ситуації взагалі потрібно було б все збагнути для того, щоб забути. На словах все ніби-то просто.
Чи навпаки.
“Все так, як я і казав. От козел, – ліниво подумав Гриня. – Він мене ще й “лікувати” намагається… Забув, вочевидь, фразу “а моя Ксюша…”. Він закурив. На душі в хлопця було зовсім кепсько. Хотілося вити, кричати і лізти на стіни. Кортіло залізти на дах і стрибнути. Взяти бейсбольну битку і розбити комусь голову.
Климовському хотілося спитати в когось: “Чому?!”, і ще більше хотілося почути “Тому Що”. Хотілося, щоб хтось сказав, що все буде добре – задовбали ці “ти мусиш бути мужнім”…
“Все буде добре, Гриня”.
Найцікавішим було те, що Гриня зовсім не осуджував Михася за двозначність його візиту. По-перше, він все-таки прийшов (на відміну від багатьох інших); по-друге, в розмові Климовський трохи виговорився і йому стало легше; нарешті, Гриня знав, що Михася завжди особливо турбувало питання існування Групи – це була його основна ставка на Щось у житті. Претензія на успіх. А що робити? Кар’єра викладача іноземної мови?!… Це навіть не смішно. Та й ти, чувак, теж так хочеш бути хіміком… Якби не зарплата, то на роботу б узагалі зараз не ходив… І справа абсолютно не в грошах. Не в них щастя, правду кажуть… Просто жерти треба всім.
Гриня зітхнув і загасив недопалок. Михась ще триндів якусь співчутливу ахінею.
Що робити?
Гриня, що ж тепер робити? Якась невідома пружинка в тобі тріснула, Гриня. І все стало іншим… Іншим, чужим і непотрібним. Не треба тобі ні музики, ні визнання… нічого. Немов це не ти спішив на репетиції, не ти писав ці пісні, не ти переживав де взяти гроші на новий мікшерний пульт для Групи. Ти зрозумів, що це – не проблеми, Гриня. Невже ж ти стільки часу просто змарнував? Робив не те, не так і не з тими… І не для тих. Я не вірю, цього не може бути! Але… Боже мій, як же ж тяготить усвідомлення того, що ти запросто віддав би увесь свій талант і все таке в обмін на можливість хоч щось змінити! Але змінити вже нічого не можна…
Є речі, які не змінюються.
Гриня став би найуважнішим і найтурботливішим братом, найкращим сином!.. Але. Але…
Так що ж робити? Що?! Що ми повинні зробити? Для чого ми живемо? Як зловити цей примхливий життєвий Сенс, який має здатність в одну мить зникати? І де взяти силу не зректися його? Не відмовитися від того, що так легко змінюється, не зневіритися у його існуванні…
Гриня простягнув руку і витягнув з пачки чергову сигарету. Михась розписував необхідність і потребу праці, що відволікає від негативних думок. “Замахав вже своєю простотою, – чомусь зло подумав Гриня. – Ще один екземпляр, що тільки лялякає… Іди свої проблеми повирішуй, якщо такий мудрий! Іди, бля, працюй!”. Гриня закурив і знову втупився у вікно.
Іди, бля, працюй! Тут жити не хочеться, а ти… “І коли ти знайдеш в собі силу бути Лідером, ти станеш сильнішим, ти заслужиш право на своє лідерство”… Михась, ти сам не знаєш, що говориш. Або не хочеш знати.
Кутузов був правий – наше життя є серією випробувань. Це випробування я не пройшов. Я зламався, я не можу змусити себе щось зробити. Я не можу зробити навіть щось таке, щоб примусити себе до чогось…
Я не хочу. Я не вірю. Я не бачу причин.
Я не маю права на наступний рівень. Все спочатку.
…А може Сенс є аморфною величиною? І трансформується відповідно до зміни нашого світогляду. Щодня, щоранку, щомиті! Вчора одне, а завтра – інше…
А, може, Сенс витинається з тих речей, у які ми віримо? І буде нам по Вірі нашій?…
Може і так.
Хто його знає…
От тільки у що ти тепер віриш, містер Климовський?
Х..то його знає…
А вірити так хочеться! Вірити у щось Високе, Світле і Чисте… Чим більше багнюки навколо, тим більше душа прагне знати, що все-таки десь є Місце. Місце, де це Високе, Світле і Чисте – не просто абстрактні поняття, не порожній звук… Де слова мають зміст, а вчинки – мету. І немає поруч цієї огиди, немає людських моралістичних законів і немає докорів власному “Я”…
Гриня зітхнув. Наразі є лише Місто. Місто, в якому ти, немов безпородний пес, виляєш хвостом в присутності усілякої сволоти заради обгризеної кості і ганяєшся уві сні за золотими метеликами… Місто Собачих Снів. Місто “борисів” і “салатових”. Сумно. Бо в Місто не потрібно вірити, воно є. Ось воно! За цим вікном, на теплих вечірніх вулицях, бігає в парках з дітворою, бухає, курить гаш, трахається, кашляє, зайобує всюдисущою рекламою, жмуриться разом з котами на оранжевий сонячний диск… Стоп! Воно навіть тут, в кожній квартирі, хрипить і підсміюється в телевізорах і сусідських оселях! Воно з нами! І наврядчи воно „за нас”…
Гриня вирішив відволіктися від поганих думок і послухати Михася. Він одразу про це пошкодував.
– …Мене мої студенти запитують: “Михайло Романович, де ж ваша Група? Що сталося?” – розпинався Михась. – Я відповідаю, що ми зараз працюємо над альбомом, тому ніде не виступаємо… Вже аж незручно… Я все розумію, але чотири місяці пройшло як-не-як.
Михайло Романович став Грині огидний.
– А чого ж ти, бля, правду не скажеш? Чого ти соромишся?! – Климовський справді розізлився. – Скажи, що так, мовляв, і так… І тепер в нашого фронтмена депресія! Де-пре-сі-я-а-а! Я, матір вашу, не залізний! Звикли, що в Грині все окей! Гриня, позич до зарплати! В Грині ж “бабло” завжди є! Гриня, дай подзвоню, в тебе ж мобільник! Гриня в нас ого-го! Пацан пацанячий! Та пішли ви всі в жопу!.. Ти поспівчувати прийшов? Так сиди і співчувай! Чого ти мене тут лікуєш?! Що ти триндиш про загнивання Групи?! Лектор довбаний! Ти казав про користь праці? Іди, працюй! Чого ти не працюєш?! Іди і грай свої партії! Ти, бля, місяці рахуєш? Теж мені правильний знайшовся!
Михась підхопився.
– Я не ображаюсь на тебе, Гриня, – з притиском сказав він. – Давай, вибирайся зі своєї депресії, чувак. Бувай. – І вийшов в коридор.
Гриня враз охолов. “Дарма я так, – пошкодував про свій гнів хлопець. – Хто знає, можливо, на його місці я говорив би те саме…”.
– Ти куди зараз? – запитав Климовський, поки Михась взувався.
– Іду працювати. Грати свої партії, – не піднімаючи голови, буркнув той. „Ще й іронізує, сучий кіт”, сумно подумав Гриня. Михась врешті-решт впорався зі шнурівками і підвівся. Натягнув куртку, подлубався в кишенях, дістав ще одну пачку сигарет і простягнув її Грині. – На, я собі зараз куплю. Тримайся, чувак. І включи нарешті мобільник. До речі, Маркіта тобі привіт передавала… Просила зателефонувати. Ти, виявляється, її теж зараз цураєшся. Подзвони їй, Гриня… Вона місця собі не знаходить. – Михась помовчав і додав: – І, може, справді намагайся не пити…
– Добро, – збрехав Гриня.
Хлопці потиснули одне одному руки і квартира № 98 виплюнула у вечірнє Місто Михася, який, між нами кажучи, так нічого і не зрозумів.

…Довго ще в той вечір напівтверезий Гриня дивився у вікно на Місто. Зло допивав з горлечка „заначені” на чорний день півпляшки горілки, курив, зітхав, плакав, розмовляв з кимось невидимим і допитував його про Сенс. Згадував старого Кутузова, Юльку і намагався щось зрозуміти. Обіцяв собі, що при нагоді зламає щелепу “цьому козлу Борису”. І не тільки щелепу. Потім з невідомих причин передумав… Та і не видно його, Бориса цього мерзенного. Батько щось таке казав, що скоро він і не з’явиться… Потім витягнув із запиленого кофра гітару, ніжно і обережно, немовби вона була із кришталю, провів правицею по струнах… Зітхнув і запхнув інструмент назад до чохла. Довго намагався згадати одну з власних пісень і, коли “фокус не вдався”, дуже розстроївся. А як була викурена остання сигарета, Гриня нетвердою ходою підійшов до вікна і зі словами “Давно треба було покинути цю гидоту”, пожбурив запальничку у вечірні сутінки. Туди ж полетіла попільничка зі зграєю недопалків і порожні пляшки. Гриня потягнувся, розправляючи затерплі м’язи, глянув у зоряне небо і тихо сказав:
– Дай мені сили, якщо вже Дав розуму… Дай сили почати все спочатку… Дай мені сили не зректися, не забути і не зійти! Навіть так нічого і не зрозумівши, все рівно! – Хвильку подумав і ще тихіше додав: – Будь-ласка…
А потім довго дивився у вікно на Місто.
А Місто дивилося на нього.

Кінець

Місто не любить героїв. Не любить Особистостей. Інколи Воно ненавидить навіть тих, кого любить; і лише граючись, дає людині (само?)повагу і суспільне становище – бо ж як відомо чим вище злетиш, тим болячіше падати.
І щомиті, щосекунди Місто вбиває Їх. Рівняє, міряє і стриже усіх під одну гребінку. Будь як усі! Бо ж чим хто гірший? Бо ж чим Ти кращий?! Доведи. Ну, ну… Ага, загнувся! Я вже таких сотні бачило. Слабка ти, людино. Людинко.
І твоя хвалена власна думка – це взагалі не розкіш, ти помиляєшся. Хоч її тепер теж купують за гроші. За “бабло”. Ось так. Привіт, дурники!
Тож цілком очевидно, що Особистість також ненавидить Місто – скільки можна проштовхуватися ліктями крізь сіру трясовину, для якої, фактично, це все і робиться? В чому сенс? У результаті (і якому?!) чи самій боротьбі?
Хтось забув одну важливу річ. Тільки сірість скеровує сірість.
Пам’ятай, Особистосте, що світло може лише розсіяти пітьму. Світло не здатне керувати нею; а тільки знищувати.
Тож Тебе не люблять, Особистість. І не полюблять. Пробач за пессимізм. І за відвертість.
Твоя вічна доля – любити тих, хто не розуміє Тебе і розуміти тих, хто Тебе не любить; зневірюватись у Собі і вірити у Когось – Високого, Світлого і Недосяжного. Шукати “щось”, а губити “чомусь”. І усвідомлювати все це.
Так будь же благословенною.
Або хоча би просто будь…

…Місто вкотре погордливо випростало широкі кам’яні груди старих будинків. Воно мало всі підстави пишатися Собою. Захихотіло задоволено підвипившими голосами, замугикало під ніс нічними дискотеками… аж запищало від радості автомобільними гальмами!
Ще б пак!
Знову Місто довело, що Воно – найсильніше. І жоден із смертних не має права показувати власні амбіції і зазіхати на хай навіть віртуальну моральну владу над Ним. Малі ви всі, а я Старе і Хитре.
І змінює день ніч, змінюються мода і календарі, покоління виринають нізвідки і туди ж повертаються – а Місто лише росте і міцніє. Шириться, розповзається по землі і по наших душах.
Заздрить, обговорює, співає і сміється, вболіває за свою футбольну команду, похмільне по понеділках і після свят, харизматично не визнає влади, вірить у гороскопи і занадто любить себе… Місто таке ж як ми.
Місто живе.

2001 – 2006 рр.

Мы рекомендуем: смартфон 4. | Стационарные ПК красногорск ремонт компьютеров около выхино | качественный евроремонт |